Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Рейджен повернувся додому геть виснажений, і йому наснилося, що його підстрелили і він помирає на мосту, бо Учитель розгубився й дозволив їх убити.

У понеділок, 17 вересня, мало відбутися слухання. Приїхавши до шпиталю, письменник іще з коридору побачив Біллі. Той уже чекав на нього. За проникливою посмішкою, ясним поглядом і дружнім кивком письменник зрозумів, що перед ним Учитель. Вони міцно потисли один одному руки.

— Радий тебе бачити, — привітався письменник. — Давненько ми не зустрічались.

— Так, чимало подій сталося за цей час.

— Давай-но побалакаємо віч-на-віч, доки не прийшли Ґолдзбері й Томпсон.

Вони зайшли до невеличкої кімнати для нарад, і Учитель розповів письменникові про замах, повторне розщеплення особистості й про спортивне авто, яке винайняв Аллен, аби тієї ж миті, як суддя анулює його зізнання, чкурнути до Лексинґтона, під нагляд лікарки Вілбур.

— А хто розмовляв зі мною весь цей місяць, вдаючи з себе Учителя?

— Аллен, — зізнався хлопець. — Ви вже вибачте. Артур сказав, що ви засмутитесь, почувши про чергове розщеплення. Дивно, бо зазвичай Артурові байдуже до чужих почуттів. Гадаю, холодна тверезість дещо зрадила йому від того, що в нього стріляли.

Учитель і письменник спілкувались, аж поки прибули Ґолдзбері й Томпсон. Після цього вони всі гуртом поїхали до Ланкастера, де розташовувалась будівля суду округу Ферфілд.

Ґолдзбері й Томпсон представили в суді письмові свідчення, що їх дали під присягою психіатри Джордж Гардинґ, Корнелія Вілбур, Стелла Каролін і Девід Кол, а також психолог Дороті Тернер. Як вони одностайно стверджували, «існують вагомі підстави вважати», що на час скоєння пограбувань у придорожніх зонах відпочинку й нальоту на аптеку «Ґрей Драґстор» (у грудні 1974 року і в січні 1975 року відповідно) Біллі вже страждав на таку психічну недугу, як синдром множинної особистості. Психіатри сходились на тому, що підсудний, імовірно, не міг у ту пору адекватно співпрацювати зі своїм адвокатом, Джорджем Келлнером, і захищатись у суді.

Прокурор округу Ферфілд, пан Льюз, викликав тільки лікаря Гарольда Т. Брауна, котрий засвідчив, що лікував Біллі, коли тому було п’ятнадцять, і на три місяці помістив хлопця до Головного шпиталю Огайо, що в Колумбусі. Лікар сказав, що у світлі нових відкриттів у психіатрії змінив би поставлений тоді діагноз «істеричний невроз пасивно-агресивного типу» на «дисоціативний розлад із можливим розщепленням особистості». Проте Браун також заявив, що їздив на прохання прокурора до Афін і спілкувався з Біллі. Під час їхньої бесіди Біллі Мілліган, здавалось, добре усвідомлював, які вчинки скоїв у минулому. Браун сказав, що насправді в Міллігана може й не бути синдрому множинної особистості, оскільки вважається, що такі хворі навіть не підозрюють, чим займаються їхні альтер-его.

Покидаючи залу суду, Ґолдзбері й Томпсон були налаштовані оптимістично, тому Біллі теж був у піднесеному настрої. Він не сумнівався, що в очах судді Джексона свідчення чотирьох дуже шанованих психіатрів і психолога матимуть більшу вагу, ніж слова лікаря Брауна.

Суддя сказав якомусь журналістові, що оголосить свій вердикт не пізніш як за два тижні.

Зваживши на нервове збудження, в якому Біллі перебував, відколи повернувся з Ланкастера, і знаючи, що юнак боїться нового замаху на своє життя, лікар Кол 18 вересня відіслав його у відпустку. Біллі розумів: у будинку сестри він буде такою ж легкою мішенню, як і в шпиталі. Тому було вирішено, що він поїде до сусіднього містечка, Нельсонвіля, де зупиниться в мотелі «Долина Гокінґа». Він прихопить із собою мольберт, фарби й полотно і спокійно малюватиме.

У вівторок Біллі зареєструвався в мотелі під вигаданим іменем і спробував розслабитись, але напруження було надто великим. Малюючи, він почув голоси. Обшукавши кімнату й передпокій, хлопець вирішив, що голоси лунають у нього в голові. Мабуть, говорять його ж таки внутрішні «я».

Він намагався їх не слухати, зосереджено кладучи мазки на полотно, проте голоси не вгавали. Теревенили не Рейджен із Артуром — тих двох він одразу впізнав би за акцентами. Напевно, це були небажані персони. Біллі запитав себе, що це з ним діється. Він не міг працювати, не міг спати й боявся поїхати до Кеті чи назад до Афін.

У середу він зателефонував Майкові Рупу й попросив того приїхати. Прибувши до мотелю, Руп побачив, що Біллі страшенно знервований, і зв’язався з лікарем Колом.