Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Головне, — сказав Артур Алленові, — щоб ніхто не довідався про за́мах. Якщо ті типи побачать, що в газетах немає про це ані слова, вони занепокояться. Боятимуться, що Біллі щось замислив.

— А письменникові розповімо? — запитав Аллен.

— Тсього ніхто знати не повинен, тілько лікар Кол, — наполіг Рейджен.

— Але ж сьогодні Учитель має зустрітися з письменником. О першій, як завжди. Думаєте, Учитель з’явиться?

— Не знаю, — відповів Артур. — Від Учителя ні слуху ні духу. Гадаю, йому соромно за те, що він так укляк на тому мосту.

— І що ж я скажу письменнику?

— Ти в нас добре язиком плешчеш, — сказав Рейджен. — Вдай, шчо ти і є Учитель.

— Письменник одразу мене розкусить.

— Не розкусить, якщо ти сам назвешся Учителем, — підказав Артур. — Він тобі повірить.

— Ти хочеш, щоб я збрехав?!

— Письменник засмутиться, почувши, що Учитель знову «розпався» і зник, адже ці двоє потоваришували. А нам аж ніяк не можна ризикувати книжкою. Все повинно йти так, як і до замаху на життя Біллі.

— Зроду б не подумав, що ти колись наказуватимеш мені брехати, — похитав головою Аллен.

— Якщо це робиться зі шляхетною метою, — сказав Артур, — щоб уберегти когось від розчарування, тоді це вже ніби й не брехня.

Але під час зустрічі письменника насторожили слова й поведінка Біллі. Юнак здавався занадто самовпевненим, хитрим і вимогливим. Він зронив, що його завжди вчили чекати найгіршого, але сподіватись на краще, однак тепер, мовляв, його сподівання зійшли на пси. Біллі не сумнівався, що його знову відішлють до в’язниці.

Письменник підозрював, що перед ним не Учитель, але не був повністю в цьому переконаним. Приїхав адвокат Біллі, Алан Ґолдзбері, і письменник відчув, що це Аллен пояснює юристові, чому він хоче скласти заповіт, залишивши все своє майно сестрі:

— У школі до мене постійно чіплявся один хуліган. Якось він хотів було мене вдарити, але стримався. Згодом я довідався, що перед тим Кеті віддала лобуряці свої останні двадцять п’ять центів, щоб той мене не займав. Я ніколи цього не забуду.

У ті вихідні Денні й Томмі малювали фреску на стіні в будинку Кеті, тоді як Аллен з тривогою в серці думав про майбутнє судове слухання в Ланкастері. Якщо рішення буде на його користь і лікар Кол пошле його до Кентуккі, лікарка Вілбур йому допоможе. Але що, як суддя Джексон його не виправдає? Що, як йому судилось решту свого життя поневірятись по божевільнях і в’язницях? Адміністрація штату регулярно надсилала йому рахунки за лікування, котре тепер коштувало Біллі понад сто доларів на день. Його хотіли довести до злиднів, залишити без копійки.

Суботньої ночі хлопець ніяк не міг заснути. Близько третьої ранку Рейджен вийшов надвір і тихенько, руками, відкотив свій мотоцикл від будинку сестри. На долину наповзав туман, і Рейдженові закортіло покататись, поки ще не розвиднілось. Він завів мотор і помчав у напрямку греблі Лоґана.

Рейджен любив туман, а надто вночі. Часто він забрідав у найгустішу, найнепрогляднішу імлу, навіть якщо для цього доводилось заглибитись у лісову гущавину чи випливти на середину озера. Тоді можна було побачити, як увесь навколишній світ просто розчиняється, зникає за білою пеленою. Третя година ночі була улюбленою порою Рейджена.

Доїхавши до горішнього краю греблі — вузького ребра, на якому ледь могло вміститись колесо мотоцикла, — хлопець вимкнув фару. Її світло тільки відбивалось би від туману й сліпило йому очі. З вимкненою фарою Рейджен міг бачити лише чорноту по обидва боки й білясту смужку греблі перед собою. Він спрямував колесо на ту смужку, точно по центру. Те, що він збирався втнути, було шаленством, одначе зараз йому конче потрібен був цей ризик. Він мусив знову відчути себе звитяжцем. Рейджен не міг жити без небезпеки. Це не обов’язково мало бути щось незаконне, просто час від часу юнакові необхідний був сплеск адреналіну й відчуття подвигу.

Рейджен іще ніколи не їздив цією греблею. Він не знав, яка вона завдовжки, і в тумані не міг розгледіти, де вона закінчується. Та він розумів, що їхати треба швидко, щоб інерція не дозволила мотоциклові завалитися набік. Юнакові було лячно, але йому зараз і сам чорт не завадив би здійснити задумане.

Мотоцикл заревів мотором і помчав вузьким ребром греблі. Безпечно діставшись на протилежний бік, Рейджен розвернув залізного коня й поїхав назад тим самим шляхом. А потім він горлав і плакав од надміру почуттів, і сльози котились по його щоках, а зустрічний вітер щипав йому обличчя.