Станіслав Стеценко - Війни художників

— Чемберлен і Даладьє наче намагаються тиснути на Сталіна, — невпевнено зауважив Мензіс, згортаючи газети, які Черчилль відсунув від себе. Він незграбно зіштовхнув зі столу чайну ложечку, нахилився, дістав її і, не знаючи, що з нею робити — озирнувся у пошуках слуги. Але зустріч була конфіденційною і прислуги не було. Хотів продовжити думку, та Черчилль, незважаючи на нього, заговорив із жаром:

— Сталін — азіат. У нього міцні нерви. Дипломатичний тиск на нього не діє! Мене більше цікавить, чи справді Даладьє з Чемберленом наважаться бомбардувати нафтові родовища в Баку? Як ви думаєте, Мензісе? — Черчилль відкинувся в кріслі, закинув одну товсту ногу на іншу, відкривши погляду Мензіса шкарпетки кремового кольору. — Покладіть ложку на стіл, ви ж усе одно не вживаєте кави. Наступного разу замовлю вам чай.

— Дякую, my lord. На кінець березня заплановано польоти з бази в Хабінії розвідувального «Локхіда» і фотозйомки Баку й Батумі. Але…

— Ніколи! — перебив Мензіса Черчилль і на підтвердження своїх слів ляснув долонею по столу. Від різкого руху попіл посипався йому на білу накрохмалену сорочку. Та він не звернув на це найменшої уваги. — Ніколи, чуєте, Стюарте? Чемберлен не буде бомбардувати Ради! Така моя думка! Тут чиста психологія. У старого Невіла з’явився величезний комплекс після того, як він зганьбився зі спробою організувати проти Росії інтервенцію у 20-х роках. Чемберлен взагалі нікого не здатен бомбардувати. Він панічно боїться військових дій. Може, тому, що починав з керівництва поштою й охороною здоров’я. Чемберлен — ганчірка й нікчема, — Черчилль ще раз ляснув долонею по столу, неначе ставлячи печатку на свій вердикт щодо особистісних якостей Чемберлена.

— Чемберлен тричі літав до Гітлера, — ввічливо заперечив Мензіс.

— Саме тому! — майже вигукнув Черчилль. Він напрочуд жваво для своєї комплекції схопився з крісла і навис над Мензісом, як гора. — Він літав просити миру. Принижувався перед цим знахабнілим німецьким єфрейтором! І принижував Британію! Shit! Damn! (Лайно! Чорт!) Але не розумів, що в нього був вибір не між війною і миром. У нього був вибір між війною й безчестям! Він вибрав безчестя, а тепер одержить ще й війну. Його уряду залишається — місяць, від сили два. Далі почнеться наша партія! І ми її мусимо виграти. Від результатів цієї великої гри залежить майбутнє Європи! Навіть усього світу! Так що, Мензісе, ваше завдання на найближчий час — укласти Сталіну в вуха, що Гітлер хоче його пошити в дурні. Йому повинні снитися німецькі танки на вулицях Москви!

20 березня 1940, 4 год. 54 хв.

Москва

Берія був злий на увесь світ. Тому що зірвався такий потрібний йому перепочинок. Річ у тім, що Берія завжди знаходився у своєму кабінеті в будівлі НКВС, або, як він любив говорити — у Конторі, до 2—3-ї години ночі, поки Хазяїн не поїде додому.

Нарком колись працював конторським службовцем і разом із ним до НКВС прийшло це слово — «контора». Слово прижилося серед співробітників (Берія цим дуже пишався).

Сидіти на своєму робочому місці, поки не поїде Хазяїн — то було неписане правило. Приїхати раніше від вождя, поїхати пізніше. Не тільки Берія — всі чиновники величезної країни — «от Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей» — хронічно недосипали. Найвищі державні і партійні функціонери поряд із кабінетом мали кімнату для відпочинку, рангом нижчі ставили в кабінетах дивани, ті, кому диван був не дозволений по ранжиру, звикали спати за столом, поклавши голову на стосик течок «Справа №…». Поки Хазяїн у Кремлі, всі мають бути на місцях!

На відпочинок у Берії був привілей. З його кабінетом сусідували кімната з ліжком, ванна і навіть крихітна кухня. Кімнати для відпочинку були в кабінетах навіть не в усіх членів Політбюро. Утім, більшість із них, на відміну від Берії, мали службові квартири в Кремлі.

Учора Берії здалося, що нарешті видався перепочинок. Сталін поїхав на Ближню близько півночі. Берія помчав до своєї нової коханки — 25-річної красуні й акторки-початківки Тетяни Окуловської. І вони разом поїхали до майстерні скульптора Кернера. Це була така нова розвага, яку вигадав Берія. Звісно, вони, керівники радянської держави, не могли розслабитися в якомусь ресторані, де повно простої публіки. І тому Берія придумав нову забаву — пити з людьми мистецтва. Йому подобався богемний спосіб життя. Особливий кайф був пити у майстернях художників. Серед творів, що завтра мали прикрасити кращі музеї країни, відчуваючи запах свіжої фарби на полотнах. Спілкуватися з людьми, яких мільйони вважали геніями. Всі ці генії смертельно боялися його — Лаврентія Берію, запопадливо зазирали в очі йому та його коханці Тані Окуловській: «Чого бажаєте, товаришу Берія? Дозвольте подарувати вам оцю роботу, а оцей натюрмортик вашій дамі… Візьміть іще, візьміть усе, тільки дайте спокій». Тремтячими руками розливали у бокали привезений Лаврентієм Павловичем його улюблений коньяк «Арарат» — 10 зірок. Знали: один порух його пальця — і вони перетворяться на табірний пил. І не відразу, а після безкінечно довгих страждань, десь далеко, на Колимі.