Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Вона знову подивилася на нього.

— Гадаю, краще буде, якщо ви самі мені розповісте.

Плечі Вона напружилися.

— Я не можу нічого додати до того, що вже відомо.

— Гм-м…

Цей звук був ані ствердним, ані заперечливим. Вона не показувала, чи згодна з ним, а чи хоче спростувати його слова. Просто дала зрозуміти, що чекає від нього подальших пояснень.

Вон не очікував, що йому випаде переказувати цю історію. Два роки по тому він був упевнений, що вона відома геть усім. Ця історія була з тих, що навдивовижу швидко поширюються навіть до найвіддаленіших куточків. Багато разів він входив до кімнати — щодо ділової зустрічі, співбесіди з новим конюхом, громадського заходу за участі місцевих фермерів, або ж визначної події в Оксфорді чи Лондоні — й усюди натикався на погляди незнайомих людей, які чули не тільки про нього, а й про цю історію. Тут він теж очікував чогось схожого, хоча й не звик до такої уваги. «Який жах», — мимрили незнайомці, потискаючи йому руку. І він поступово навчився приймати співчуття з таким виглядом, щоб усі розуміли: «Більше ані слова про це».

Коли це сталося, Вон був змушений щоразу давати безкінечні пояснення щодо тих подій. Уперше він, сполохавши служників, розповів про це градом уривчастих оскаженілих звуків, і слова вершниками мчали услід злочинцям, що вкрали його дочку. Повідав сусідам, що прийшли допомогти у пошуках, захеканими фразами, і його груди при цьому болісно здіймалися. Упродовж наступних декількох годин він переповідав це знову й знову, кожному чоловікові, жінці або дитині, зустрічаючи їх на сільських дорогах: «Мою дочку вкрали! Чи не бачили ви чужинців, що їдуть поспіхом, а з ними дворічна дівчинка?» Наступного дня він описав усе своєму банкірові, коли знімав із рахунку гроші для викупу, та полісменові, який прибув із Кріклейда. Саме тоді їм вдалося правильно відновити хід подій. Вони все ще перебували під впливом того, що сталося, але цього разу Гелена розділила з ним оповідку. Вони крокували кімнатою, сідали, підхоплювались і знову крокували, починали говорити разом, а іноді так само разом замовкали, відчуваючи брак слів. Утім, дещо з цієї оповіді він дуже хотів би забути. Гелена описувала ту мить, коли вона виявила, що дитина зникла: «Я розчинила двері й увійшла, але її там не було. Її там не було! Її там не було!» Вона зачудовано повторювала «Її там не було», крутила головою, так дивилася на стелю, ніби дочку сховали за карнизом або посадили на балку під дахом, але її ніде не було. Складалося враження, що відсутність дочки затоплює човен Гелени, затоплює їх обох, і за допомогою оповідки вони намагаються вичерпати воду. Та слова були завбільшки з яєчні шкарлупки, а навколо вирував океан відсутності, надто безмежний для таких скромних посудин. Вона черпала й черпала, та скільки б зусиль не докладала, не могла дістатися дна. Гелена раз у раз повторювала «Її там не було», і голос здавався йому надлюдським; вона тонула у своїй втраті, а його наче паралізувало, і він не міг нічого зробити, щоб її врятувати. На щастя, там був полісмен. Саме він кинув їй рятівну мотузку, за яку вона могла вхопитися. Саме він витяг її своїм наступним запитанням:

— Але ж постіль була зім'ята?

Вона почула його слова, начебто прийшла до себе й кивнула. Своїм звичним, хоч і слабким від утоми голосом, вимовила:

— Її вклала Рубі. Няня.

Тут вона замовкла, і Вонові довелося перебрати оповідь на себе.

— Якщо можна, сповільніться, сер, — сказав чоловік, схилившись над записником і занотовуючи кожне слово олівцем, як старанний школярик. — Ви не проти повторити це знову?

Так він зупиняв їх декілька разів, читав уголос те, що встиг записати, а вони його поправляли, пригадуючи випущені подробиці, знаходячи розбіжності в різних версіях, порівнюючи нотатки, щоб відтворити істину.

Вон написав батькові у Нову Зеландію.

— Не треба, — Гелена спробувала відмовити його. — Навіщо його хвилювати, якщо вже завтра чи післязавтра вона повернеться додому?

Та він усе ж написав листа. Пригадав той поліцейський звіт і переповів його на письмі. Ретельно добирав слова. У листі були наведені всі факти, що стосувалися зникнення дівчинки.

«Невідомі злочинці вдерлися до будинку вночі, — писав він. — Вони поставили драбину, влізли у вікно дитячої кімнати, забрали дівчинку і щезли».

Наступний абзац: «Хоча наступного дня ми отримали лист із вимогою викупу й сплатили його, нашу донечку нам так і не повернули. Ми в очікуванні. Робимо все можливе і не заспокоїмося, поки її не знайдуть. Поліція переслідує річкових циган і збирається обшукати їхні човни. Щойно будуть якісь новини, одразу ж напишу».