Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Та я не збираюся вчити вас вашої справи. Ви й самі знаєте, що треба робити. Я лише розповім дещо, що змусить Гелену повірити вам. Те, що відомо тільки мені та їй. А тоді…

— І що тоді?

— Тоді ми зможемо тужити, сумувати, оплакувати її, молитися за її душу, і потім…

— А потім, коли ваша дружина виплаче всі сльози, вона повернеться до життя, повернеться до вас — так ви гадаєте?

— Саме так!

Ентоні Вон сповнився вдячності за те, що його так чудово правильно зрозуміли.

Місіс Константін злегка постукала себе по скроні. Усміхнулася йому. Доброзичливо. Із розумінням.

— Вибачте, та це неможливо, — сказала вона.

— Чому? — аж підскочив Ентоні Вон.

Вона захитала головою.

— По-перше, або ви неправильно зрозуміли, або вас неправильно проінформували про те, що відбувається у цьому домі. По-друге, те, що ви замислили, до добра не доведе.

— Я заплачу вам, як годиться. Заплачу навіть подвійну ціну, якщо забажаєте.

— Справа не в грошах.

— Я не розумію! Тут нічого складного немає! Назвіть вашу ціну, і я заплачу!

— Глибоко співчуваю вашому горю, містере Вон. Втратити дитя — це найгірше, що може спіткати людину.

Тут вона трохи насупила брови.

— Та як щодо вас, містере Вон? Чи ви самі вірите, що ваша дочка — мертва?

— А як же інакше?

Сірі очі вдивлялись у нього. Раптом йому здалося, що вона бачить його душу, навіть ті таємні куточки, про які він сам не підозрює. Серце в нього неприємно закалатало.

— Ви не сказали, як її звуть.

— Гелена.

— Не вашу дружину. Дочку.

Амелія. Ім'я вже готове було зірватися з язика, та він ніби проковтнув його. Груди Вона затиснув спазм. Він кашляв, хрипів, потягнувся по воду й спорожнив половину склянки. Спробував подихати, щоб перевірити, чи пройшов тиск у грудях.

— Чому? — спитав він. — Чому ви не хочете мені допомогти?

— Я хочу вам допомогти. Вам потрібна допомога. Ви вже ледве витримуєте. Але те, про що ви мене просите, по-перше, неможливо, а по-Друге, ні до чого доброго не призведе.

Він підвівся і сердито відмахнувся. Якусь мить відчував, що готовий накрити обличчя долонями і розридатись. Відтак похитав головою.

— Тоді я піду.

Вона також встала.

— Якщо захочете повернутись, я буду вам рада.

— Навіщо мені вертатися? Ви нічого не можете для мене зробити. Ви ясно дали це зрозуміти.

— Я висловилася дещо інакше. Перш ніж піти, освіжіться, якщо хочете. Ось там вода і чистий рушник.

Коли вона пішла, він плеснув на обличчя водою, зарився носом у м'який рушник, і від того йому несподівано покращало. За пів години відходив потяг. Він саме на нього встигав.

Поспішно крокуючи вулицею, Ентоні Вон картав себе за нерозсудливість. А що, як та жінка пристала б на його пропозицію? А якби він привіз туди Гелену, і про це пішов би поголос? Дружині того чоловіка це, може, й допомогло, а от Гелені… Вона не така, як інші.

На платформі в очікуванні поїзда юрбились інші пасажири. Він тримався окремо від них. Не хотів, щоб хтось його впізнав. Він завжди намагався уникати пустих балачок із напівзнайомими людьми, а цікавість незнайомців, що інколи впізнавали його в обличчя, була ще гіршою.

Згідно з вокзальним годинником поїзд ось-ось мав прибути, й, очікуючи, Вон привітав себе з тим, що ледве уникнув значних неприємностей. Він не зрозумів, яку гру вона вела, коли відмовилася від грошей. Та, поза сумнівом, хотіла в той чи інший спосіб отримати з нього свій фунт плоті. [4] Натяк на комедію В. Шекспіра «Венеціанський купець», у якій купець Антоніо позичив у лихваря Шейлока гроші під заставу фунта власної плоті.

Поглинутий думками про сьогоднішнє знайомство, він не одразу помітив відчуття, яке не давало спокою його розуму. Потім таки помітив, та від збентеження, викликаного незвичними подіями у будинку номер 17, йому знадобилося трохи часу, щоб відокремити це нове відчуття від недавніх дивних переживань. Та коли це вдалося, він нарешті впізнав його — то було очікування. Вон потряс головою, щоб скинути з себе це марення. У нього був важкий день, а тепер він чекав на потяг, який от-от мав прибути. Оце й усе.

Прибув поїзд; Вон зайшов у вагон, знайшов порожнє купе першого класу й умостився біля вікна. Відчуття очікування, що охопило ще на платформі, здається, не збиралося його покидати. Насправді, коли потяг виїхав із Оксфорда, і він подивився туди, де за густою темною імлою ховалася ріка, це передчуття посилилося. Стукіт коліс об рейки підказав його втомленому мозку слова. Він почув їх так ясно, ніби поряд із ним їх вимовив хтось невидимий: щось має статися.