Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Ви нас до смерті налякали, — дорікнула вона їй. — Ходімо в дім.

Місіс Клер міцно взяла її за одну руку, садівник вчепився в іншу, і разом вони без зупинок попрямували крізь сад назад до будинку.

На порозі Гелена ніяково зупинилась і глянула через плече на сад і річку. В цей пообідній час світло поволі покидало небо, а імла над водою темнішала.

— Що ж це таке? — пробурмотіла вона ніби до себе.

— Що саме? Вам щось почулося?

Місіс Вон похитала головою.

— Ні, я нічого не чула.

— То що ж тоді?

Гелена схилила голову, і її очі сфокусувалися по-новому, розширюючи межі сприйняття. Економка зробила так само, і садівник також по-півнячому зігнув шию й замислився. Це відчуття — очікування, чи щось таке — охопило їх втрьох, і вони в унісон промовили:

— Щось має статися.

Отже, це тут. Містер Вон нерішуче зупинився в одному з житлових кварталів Оксфорда. Він кинув погляд праворуч і ліворуч, але вікна цих респектабельних будинків були завішені такими цупкими шторами, що неможливо було вгадати, чи хтось підглядає за ним біля вікна. Втім, у капелюсі та за легкого туману надворі його складно впізнати. Принаймні він і не збирався заходити всередину. Якусь мить крутив у руках портфель, щоб забезпечити собі правдоподібну причину для зупинки, і подивився з-під капелюха на будинок номер 17.

Будинок мав такий само охайний і пристойний вигляд, як і його сусіди. То була перша несподіванка. Він собі намислив, що той чимось виділятиметься. Кожен будинок на цій вулиці чимось виділявся від інших, та лише тому, що так задумав забудовник. Наприклад, парадний вхід помешкання, біля якого він зупинився, був оздоблений напрочуд красивим ліхтарем. Але він мав на увазі не таку різницю. Очікував, що вхідні двері будуть пофарбовані у якийсь кричущий колір, або у драпуванні фіранок проглядатиме щось театральне. Але нічого цього він не побачив. «Але ж ці люди не дурні, — подумалося йому. — Певна річ, їм треба мати респектабельний вигляд».

Той добродій, який розповів Вонові про це місце, був просто знайомий, що й сам почув про нього від приятеля, а той — від свого друга. Вон запам'ятав із цієї, отриманої через треті руки, історії тільки те, що чиясь дружина була така вбита горем після смерті матері, що перетворилася на тінь самої себе — майже не спала, погано їла й не звертала уваги на коханого чоловіка та дітей. Лікарі виявилися безсилі перед її хандрою. Нарешті, сповнений підозр, та все-таки зневірений в інших засобах, чоловік привів її до такої собі місіс Константін. За декілька зустрічей із цією загадковою особою жінка повністю одужала й повернулася до своїх домашніх і шлюбних обов'язків із колишньою снагою. До Вона ця оповідка дійшла у дуже зміненому вигляді й мала лише дотичний стосунок до істини. Як на нього, то була суцільна нісенітниця, адже він не вірив у медіумів. Але — так сказав йому той знайомий — що б там не робила місіс Константін, а воно допомагає, «хоч вір, хоч ні».

Будинок був бездоганно респектабельним. Ворота, доріжка та вхідні двері вкрай охайні. Не було видно злущеної фарби, потьмянілої дверної ручки, брудних слідів на порозі. Він припустив, що візитерам годі шукати тут причин, які могли б дати їм привід сумніватися, вагатися і, врешті-решт, повернути назад. Усе було бездоганно чистим, тож немає до чого прискіпатися. Звичайній людині це місце не здаватиметься надто розкішним, а багатієві — надто скромним. «Що ж, треба віддати їм шану, — підсумував він, — тут усе як належить».

Містер Вон поклав руку на хвіртку і нахилився прочитати ім'я на бронзовій табличці: Професор Константін.

Він не міг стримати усмішку. Це ж треба, вона видає себе за дружину академічного метра!

Вон уже збирався відпустили хвіртку, але ще не встиг розтиснути пальці — насправді його намір повернутися і піти загадково випарувався, — аж тут двері будинку номер 17 прочинилися. Вийшла служниця з кошиком у руках. То була охайна, чистенька, непримітна дівчина — він і сам би найняв таку в свій будинок, і вона заговорила до нього охайним, чистеньким, непримітним голосом.

— Добрий ранок, сер. Ви прийшли до місіс Константін?

«Ні, ні», — але не почув власних слів, і йому стало зрозуміло, що вони не були вимовлені. Намагання пояснити, що він уже йде, суперечили діям його-таки руки, яка відімкнула клямку хвіртки, та власних ніг, що закрокували доріжкою до вхідних дверей. Служниця відклала свій кошик, а Вон ніби збоку споглядав, як віддає їй портфель і капелюха, а вона кладе їх на столик у передпокої. Він вдихнув запах воску, помітив блиск поручнів на сходах, відчув, як його огортає тепло цього дому. Дивувався, що перебуває не там, де повинен бути, що не крокує вулицею, використавши шанс пояснити свою зупинку біля воріт потребою закрити замочок портфеля.