Йоанна Ягелло - Молоко з медом

— А що каже мама?

Наталія знизала плечима.

— Норм. Я ж доросла. Вона навіть зраділа. Після всього… Розумієте, вона боялася, що я зламаюся й знову почну робити дурниці. А коли поруч Лео — мені точно нічого не загрожує.

— Бідолашний Азор, — раптом сказала Лінка.

— Бідолашний? Ти його захищаєш? — здивувалася Наталія.

— Ні, не захищаю. Він учинив дурість. Повний ідіот. Але…

— Але що?

— Нічого. У липні я зустріла його на Новому Світі, коли гуляла з Свою. Він був дуже пригнічений.

І Лінка переказала дівчатам розмову з Азором.

— Блін… Я навіть не знала, що з його сестрою все так погано. Він не дуже про неї розповідав.

— Звичайно. Ти ж знаєш, який він. Вічно вдавав героя.

— Ой, гаразд уже. Нині Лінчин день, досить уже про сумне. А крім того, сестра — це сестра, а Наталія — це Наталія, хіба ні?

Подруги підійшли до столу, де гості вже частувалися закусками. Лінка взяла склянку лимонаду й побачила, що бабуся сіла на лавці з малою Свою. Підійшла до них.

— Гадаєш, вона зголодніла? — спитала.

— Ні, ти ж щойно годину тому її годувала. Схоже, вона зараз засне.

Справді, дівчинка щосили боролася із сонливістю. Очі мала вузенькі, мов шпаринки, і постійно силкувалася розплющити їх ширше, але їй це не вдавалося. Нарешті вона таки заснула.

— Принести тобі щось бабусю? Щось випити?

— Ні, дякую, я щойно пила. Послухай. Я довго думала й зрозуміла, що винна тобі відверту розмову.

Лінці здалося, що це їй почулося.

— Сприйми це як подарунок. На день народження. Бо погано, коли довкола тебе стільки брехні й недомовок. Тепер ти доросла. І маєш право знати.

— Я вже багато знаю, — сказала Лінка, і бабуся здивовано глянула на онуку.

Якусь мить обидві мовчали.

— Знаю, що дідусь не сприймав мого батька через його походження. Бабуся Божена мені сказала.

Старенька кивнула головою.

— І ще знаю, що дідусь помер. Бо ти ж про це хотіла мені розповісти, так?

Бабуся виглядала так, наче от-от мала зімліти.

— Але як? Звідки? Ніхто… Навіть бабуся в Сероцьку цього не знає.

— Research, бабусю.

І усміхнулася, але бабуся залишалася серйозною.

— Розумієш, я все життя соромилася.

— Соромилася?

— Так. Я дуже кохала твого дідуся. Хотіла його захистити. Він зазнав стільки горя. Мені здавалося, що кохання здатне творити дива. Але цього не сталося. А я цілковито йому скорилася. Гадала, що він стане кращим. Марно. Він був хворою людиною.

— А там, у тій Австралії… Як він…

— Не було жодної Австралії. Твій дідусь потрапив до закритої психіатричної клініки. Я вигадала цю Австралію, щоб захистити твою маму.

— Маму?

— Так. Бо тоді вона сама мала проблеми. І я не хотіла, щоб вона довідалася. Це могло її геть зламати. Навіть згодом, коли дідусь помер, твоя мама теж не знала подробиць. Я сказала їй, що він помер в Австралії, що хворів. Вона з ним не спілкувалася, бо він її зрікся, відмовився від власної дитини…

— Зрікся? Як це?

Бабуся знову похитала головою.

— Сказав, що не хоче її знати. Звичайно, він дуже розхвилювався, але то були важкі слова… І Єва… Ніколи більше по-справжньому з ним не спілкувалася. Раз чи двічі, на якісь свята, мабуть, ти пам’ятаєш, він погодився, щоб ви приїхали, бо я дуже просила… Але й тоді він з нею не розмовляв. Тому я воліла, щоб твоя мама думала, наче він далеко, а не в психіатричній лікарні. Тепер мені здається, що я погано зробила.

— Може, було б краще, аби вона знала, що батько хворів, а не думала, що він все життя її ненавидів.

— Так.

Залишалося останнє запитання.

— Як він помер?

— Я скажу тобі, — бабуся зітхнула й узяла Лінку за руку. — Він наклав на себе руки. Самогубство. Там, у психіатричній лікарні. Повісився… на шарфі, — бабуся перевела подих. — Я йому подарувала цей шарф. Розумієш, твоя мама не могла про це дізнатися. Їй тоді було дуже погано.

Лінка кивнула головою.

— То вона досі не знає?

— Ні. Я не хочу, аби вона думала, що коли з її батьком таке сталося, то й на неї це чекає, бо вона така сама.

— Але ж вона не така сама.

— Вона теж намагалася…

Лінці потемніло в очах.

— Накласти на себе руки?

— Так. Я могла цього тобі не казати, та нічого вже не вдієш, таки сказала.

Лінці раптом зробилося зле. Радісний настрій де й подівся.

— А я вже тоді була?

— Так. Я знаю, Халінко, що це нелегко, та, може, краще тобі знати. Брехня нас отруює. Не дозволяє жити по-справжньому. Твоя мама мала депресію. Винайняла кімнату біля лікарні. Твоя сестра була дуже хвора, а мамі не було кому допомогти. Депресія — це хвороба. Людина не може нормально думати. Це було волання про допомогу. Але ніхто їй не допоміг.