Йоанна Ягелло - Молоко з медом

— Звичайно, — мовив батько. — Це твій дім. Хоча на майбутнє я б волів, щоб ти попереджав про свій приїзд. У мене теж є особисте життя.

Адріан почувався ніяково. Справді, що хорошого він зробив? Але й батько гарно вчинив! Уже її сюди привів? Пригадав маму, і йому стало страшенно прикро. Він сподівався, що там, де мама зараз, вона всього цього не бачить. Що там чудово, і земні справи людину анітрохи не турбують.

Зачинив за собою двері своєї кімнати. Йому перехотілося дивитися на власні картини. Треба подзвонити до Лінки. Що довше він зволікатиме, то гірше. Зараз восьма вечора. Невдовзі буде запізно.

Лінка й Оскар приспали Єву, а тоді сіли разом пити чай на терасі. Уже кілька днів їм удавалося вкладати малу о тій самій порі, і це був неабиякий успіх. Єва досі прокидалася вночі, та лише раз, тож Лінка почувалася виспаною й щасливою. Вони провели тут уже тиждень, і своє перебування в Оскаровому домі дівчина вважала найкращими канікулами у своєму житті.

— Дивися, які зорі. Завтра знову буде спека, — сказала Лінка.

— Ой, не бався в метеоролога, краще загадай бажання, — порадив Оскар.

— Почекай… — вона усміхнулася й наблизилася, щоб поцілувати. Нічого більшого між ними не було. Лише поцілунки. А може, аж поцілунки, бо після кожного Лінці паморочилася голова, наче вона от-от мала зімліти. Навіть часом думала, що хотіла б спробувати чогось більшого. Але чомусь боялася. Чекала, щоб він сам запропонував, але знала, що й він боїться. Їм було добре й так.

І тоді обізвався телефон.

— Мабуть, мама, — Лінка звела очі догори. — Або ще гірше: бабуся!

Обоє вже звикли до щоденних дзвінків рідних. Звісно, ті хвилювалися, але могли й утриматися від безкінечних питань. Ви не одягаєте малу занадто легко? Точно надягаєте шапочку на сонці? Справді мастите рідиною від кліщів? Гр-р-р. Лінка могла спитати лише про одне: ви часом не вважаєте, що я розумово неповносправна? Узяла телефон і зблідла. Адріан. Навіщо він дзвонить? Це було перше, що спало на думку. Єву він провідав лише раз. Тоді кілька разів дзвонив з Лондона, проте останні два місяці вони взагалі не спілкувалися. Він що, пригадав собі, що має дитину?

— Це Адріан, — прошепотіла вона.

— Якщо хочеш, поговори з ним на самоті… я зайду в дім.

— Мови немає. Навіщо? Привіт, — сказала вона у слухавку й натиснула на гучномовець. Нехай Оскар послухає, що скаже цей кретин.

— Я в Польщі, — озвався Адріан. — Пробач, що останнім часом рідко дзвонив. Сесія й узагалі. Але я приїхав. Хотів побачити малу. Батько сказав, що ти на канікулах. Де саме?

— Десь, — відповіла вона й раптом відчула приплив люті. Хіба його це взагалі має цікавити? — Я на морі.

— Сама?

— Ні. З Оскаром.

— З ним? — що це було в Адріановому голосі. Зневага? Докір? Нічого собі!

Запала тиша. І раптом Лінка вибухнула. Ненаписані листи, невислані мейли, неіснуючі розмови — усе це зібралося в монолозі, який Адріанові довелося вислухати. Хотів він цього чи ні.

— А що ти собі, у біса, уявляєш? Що я залишуся сама? Бо що? Бо ти мене покинув? І що? Ніхто мене не захоче? І тут ти, блін, помилився. Я щаслива, розумієш? Щаслива. Щасливіша, ніж із тобою. Бо ти був справжнім мудаком. А цього разу все по-справжньому. А з тебе такий чудовий татусь, що Єву ти бачив раз, і два місяці навіть не дзвонив, щоб спитати, чи все гаразд, як вона розвивається, яка вона, такий собі засраний татусь тисячоліття. Якщо ти так її хочеш побачити, то, прошу дуже, можеш приїхати, я тобі не перешкоджатиму, але особливо тебе сюди ніхто не запрошує! Єва тебе не знає, ти для неї чужа людина!

Адріан роз’єднався.

— От. Добре я йому сказала?

— Ходи до мене. І вимкни, будь ласка, телефон.

— А знаєш, яке бажання я загадаю, коли впаде он та зірка? Знаєш, яке? Крім того, певна річ, щоб ти мене обняв?

Оскар заперечно похитав головою.

— Моє бажання — щоб цей мудак вимівся з мого життя! І з Євиного! З нашого життя! Я хочу, щоб він про нас забув!

— Ти дуже сувора, — мовив Оскар. — Адже це її батько.

— Батько. Справді. Ну, гаразд… Я сувора. Якщо він отямиться, щось вигадає, скаже, як він хоче з нею бачитися й спілкуватися — будь ласка. Але я не хочу, щоб він з’являвся отак зненацька. Навіщо це? Єва цього точно не потребує.

— Ну, годі, не кажи вже більше нічого. Ходи до мене. Прошу тебе, ходи швидше.

Оскар мав такий погляд, наче в його очах палали зірки. Він радісно всміхався. Хотів, щоб вона була якомога ближче, його прекрасна Лінка. Його. Бо щойно він зрозумів: вороття не буде. Усе дуже серйозно. І все можливо. Справді.