Йоанна Ягелло - Молоко з медом

Виявилося, що досить одного погляду. І ось вони йдуть понад морем удвох. Наталія сподівалася, що мама не образилася, що донька вже першого дня не проводить часу з нею. Бо Наталія думала про одне. Про те, що мріяла про цю зустріч багато років, а здійснилася мрія саме тепер, коли вона в найгіршому стані, у найчорніший період її життя. І от їй вдалося з ним познайомитися.

— Hey, I think we’ve met, — сказав він. — Гадаю, ми вже бачилися.

— Так, — відповіла Наталія польською. — Я була закохана в тебе дуже давно, знаєш? Але ти завжди десь зникав, я не могла з тобою навіть поговорити. Лише тепер.

— What? — здивувався хлопець. — Що?

— Nothing. — відповіла вона. — Нічого. Sim. Yes, we have.

Так, колись ми вже познайомилися. Принаймні, бачилися. Це було так давно, немовби в іншому столітті.

Каська лежала в шезлонгу й читала біографію Фріди Кало. Краплі солоної води висихали на її шкірі, залишаючи білі крапочки. Біля неї, праворуч, лежала мама, ліворуч — тато. Названі батьки Каськи теж читали, кожне свою книжку.

— У готелі дискотека, — сказала мама. — Сьогодні ввечері. Ти б пішла, може, познайомишся з ким-небудь…

— Самі йдіть, — Каська знизала плечима. — Закладуся, що буде музика вашої молодості. Якась там ламбада чи щось таке…

— Ти ж не можеш так постійно сидіти… ти молода, повинна розважатися…

— Якось не хочеться. Краще почитаю чи помалюю. Не маю бажання ні з ким знайомитися.

— Ти сумуєш?

— Я? Просто зосереджена. Зрештою, піду скупаюся, — і відклала книжку, головним чином, щоб закінчити це розпитування. — Йдете?

— Ні, — відповіли обоє.

Якби не те, що до моря вона майже побігла, мабуть, Каська почула б, як вони говорять про неї. Що хвилюються, бо в неї так довго немає хлопця. «Пхе, — відповіла б вона. — Може, і немає. Але в мене є те, чого я завжди прагнула, я вчитимусь там, де хотіла. І не треба мені для щастя жодного хлопця. Хіба що, якби той… Отой, якого я зустріла після іспиту». Каська навіть не знала, чи він вступив і як його звати. Але відчувала, що він не такий, як усі. І що тепер, якщо вона знову закохається, то вже не так по-дурному. Що цього разу то буде хтось незвичайний. Може, не цей. Може, хтось інший, колись. Може, їй доведеться довго чекати, та це байдуже. Каська занурилася в лагідну солону воду й перевернулася на спину. Над нею простягалася безкрая, чиста блакить. Кася знову відчула себе вільною.

Адріан з аеропорту поїхав відразу до батька. Щоправда, їхні стосунки досі були не ідеальними, але Адріан твердив, що він же хотів бути з Лінкою, а та його відшила. Чи повірив у це батько? Невідомо. Лінка, певна річ, його розкусила. Відразу зрозуміла, що він сказав це просто так, аби про нього не думали погано. А в неї ніби рентген в очах… Цього разу його поїздка була спонтанною. Батько напевне зрадіє. Ну, і до Лінки піде обов’язково. Адже він мусить провідати свою дитину. Що буде, якщо мала геть його забуде?

Постукав у двері, але ніхто не відповів. Що ж, він не знав графіку батькових чергувань. Мабуть, у того нічне чергування, і його немає вдома. Крутонув ключа в замку й увійшов. Відразу відчув особливе зворушення, як бувало щоразу, коли сюди приїздив. Попри все. Дім — це дім…

Подумав, що розпакує речі, прийме душ, а тоді перегляне свої старі картини. Хотів знайти підтвердження того, що за цей рік він розвинувся, що справді малює краще. Та раптом почув якісь голоси в сусідній кімнаті. І музику. Он як! То тато не сам. Йому стало неприємно. Звичайно, він знав, що батько й та жінка… Але не сподівався, що йому доведеться побачити їх удвох на власні очі.

— Агов, — гукнув він настільки голосно, що вони мусили почути. Справді, музика вмовкла, і двері відчинилися.

— А ти що тут робиш? — спитав батько.

— Привіт, тату. Швидше, що вона тут робить, — відповів Адріан і відразу зрозумів, що повівся по-хамськи.

— Ти не попереджав, що приїдеш.

— Перепрошую. Добрий день, — привітався він із жінкою, яка стояла в дверях, гарно вдягнена й нафарбована. Мабуть, прийшла до батька на побачення. Добре, що він не застав їх у ліжку. Бр-р-р. Жах.

— Не попереджав, бо це сталося так… несподівано. У мене канікули. Я хотів… побачити свою дитину.

— Лінки немає у Варшаві, — відповів батько.

— Як це немає?

— Просто. Поїхала на канікули. А що в цьому дивного?

— Куди?

— Не знаю. Подзвони їй, — порадив батько. Щось дивне вчувалося в його інтонаціях. Щось, чого Адріан не міг зрозуміти.

— Ну, то я… перепрошую. Не хочу вам заважати, — сказав він. Нехай собі думають, що він культурний і шляхетний. — Мені можна залишитися? Я надовго не затримаюся, у мене зворотній квиток на післязавтра. Ще хочу з кількома людьми зустрітися…