Джордж Оруэлл - Ковток повітря

— Так, о десятій. Пообідав у Ковентрі...

— Тоді як ти поясниш оце? — вона розкрила свою сумочку, дістала з неї якийсь папірець і тицьнула мені з таким виглядом, наче це був фальшивий чек чи інший документ, що свідчив про мої лихі діяння.

Відчуття, ніби хтось з усієї сили вдарив тебе у живіт. Так я і знав! Підловила-таки мене. І в неї були докази. Навіть не знаючи, які саме, я був упевнений, що там щось, що викриває мої походеньки. Якось одразу я похнюпився. Буквально секунду тому йшов у наступ, зображаючи праведний гнів через те, що змушений був перервати відрядження бозна для чого, і раптом ми помінялися місцями. Бачили б ви мене в той момент! На лобі немов засяяла вивіска, на якій великими літерами було написано: «ВИНЕН». Хоча насправді я нічого такого не зробив! От що значить звичка — я звик до того, що мене постійно в чомусь звинувачують. Навіть якби мені заплатили сотню фунтів, я не зміг би приховати ноток провини, що зазвучали в моєму голосі:

— Що це? Що там у тебе?

— А ти візьми й почитай.

Я взяв у руки той папірець — це був лист від якоїсь юридичної фірми, що була розташована на тій самій вулиці, що й готель «Роуботтем», в якому я мав би за легендою зупинитися в Бірмінгемі.

— Шановна пані, — йшлося у листі, — у відповідь на ваш лист від 18 червня вимушені повідомити, що, очевидно, сталася якась помилка. Готель «Роуботтем» зачинили два роки тому, а на його місці звели офісний центр. Нікого, хто б відповідав опису вашого чоловіка, ми тут не бачили. Можливо...

Далі я вже не читав. І без того все зрозуміло. Перемудрив зі своїм алібі й виказав сам себе. Лишалася єдина надія: молодий Сандерс міг забути відправити мого листа нібито з готелю «Роуботтем», який я написав Гільді. В такому разі я спробував би наполягати на безпідставності її звинувачень. Але Гільда на пні знищила мою надію:

— Джордже, ти уважно прочитав листа? Того дня, як ти поїхав, я написала в готель, щоб переконатися, що ти щасливо туди дістався. І подивися лишень, що отримала у відповідь! Такого готелю взагалі не існує! І того самого дня я отримала іншого листа, в якому ти кажеш, що прибув на місце і поселився в «Роуботтемі». Підозрюю, ти попросив когось надіслати того листа за тебе. От яке було твоє відрядження у Бірмінгем!

— Гільдо, ти все неправильно сприйняла! Це зовсім не те, про що ти подумала. Ти не розумієш...

— Ні, Джордже, я все чудово розумію.

— Ти тільки послухай...

Все одно, що об стіну горохом. Мене упіймали на гарячому. Навіть в очі їй дивитися не міг. Розвернувшись, я попрямував до дверей.

— Піду поставлю машину в гараж, — сказав я.

— Е, ні, Джордже. Навіть не думай відвертітися! Ти залишишся тут і вислухаєш усе, що я хочу тобі сказати.

— Чорт забирай, я маю принаймні фари вимкнути. Ніч на вулиці! Ти ж не хочеш, щоб нас оштрафували?!

Це спрацювало. Гільда відчепилася від мене. Я пішов вимкнув фари, та коли повернувся, вона стояла на тому ж місці, у тій самій позі, а на столі перед нею лежали два листи: від мене і від юридичної фірми. Трохи заспокоївшись, я ще раз спробував виправдатися:

— Послухай, Гільдо. Ти все неправильно зрозуміла. Дозволь мені пояснити все із самого початку.

— Навіть не сумніваюся, що ти можеш знайти пояснення для всього, Джордже. Питання в тому, чи я тобі повірю.

— Ти постійно робиш передчасні висновки! І взагалі, навіщо ти написала в той готель?

— Це була ідея місіс Вілер. І, як виявилося, доволі непогана ідея.

— Отже, місіс Вілер! І ти дозволяєш цьому стерву втручатися в наше особисте життя?

— Місіс Вілер не потребує нічийого дозволу. Це вона попередила мене, що ти щось задумав цього тижня. У неї було таке передчуття. І воно її не підвело. Вона бачить тебе наскрізь, Джордже. У неї був такий самий чоловік, як і ти.

— Але, Гільдо...

Я подивився на неї. Вона зблідла, як завжди в ті моменти, коли думає, що я був з іншою жінкою. З жінкою! Та якби ж це була правда!

Господи, що тепер на мене чекає! Самі знаєте, як жінки поводяться після сварки: тиждень в’їдливих докорів, нарікань після того, як ти вже вирішив, що мирну угоду підписано, і їжа постійно із запізненням, ще й діти, яким конче потрібно знати, що сталося. Але доконали мене неймовірна обмеженість уяви та вузьколобість, що, здавалося, щільною заволокою висіли в атмосфері, через яку було абсолютно неможливо пояснити мою справжню причину поїздки до Нижнього Бінфілда. Це геть вибивало ґрунт з-під моїх ніг. Мені б і тижня забракло, щоб пояснити Гільді, для чого я туди поїхав. Та будь-кому з Елзмір Роуд! А сам собі я можу пояснити? Для чого мені насправді треба було їхати до Нижнього Бінфілда? І зрештою, чи їздив я туди взагалі? Що більше я про це думав, то примарнішою видавалася мені вся ця історія. Якась цілковита нісенітниця. Рахунки за газ, оплата навчання дітей, капуста на вечерю і робота з понеділка до п’ятниці — от чим мені слід перейматися.