Джордж Оруэлл - Ковток повітря

Устромивши ключа в замкову шпарину, я нарешті відчинив двері — в ніс вдарив знайомий запах старих Гумових плащів.

— Гільдо! — крикнув я. — Гільдо!

Тиша. Поки я кричав «Гільдо! Гільдо!», не отримавши жодної відповіді, по спині почали котитися краплі холодного поту. Що, як її вже відвезли до лікарні, або у кімнаті нагорі лежить небіжчиця?

Я кинувся нагору, назустріч мені зі своїх кімнат по обидва боки сходів вийшли діти у піжамах. Була восьма чи дев’ята вечора, на місто тільки почали опускатися сутінки. Лорна перехилилася через бильця:

— Татко! Татко-о-о приїхав! А чому ти повернувся сьогодні? Мама сказала, що ти приїдеш у п’ятницю.

— А де мама?

— Мами немає. Пішла кудись з місіс Вілер. Чому ти повернувся сьогодні, татку?

— То мама не захворіла?

— Ні. Хто тобі таке сказав, татку? Ти їздив до Бірмінгема?

— Так, повертайтеся в ліжко, бо ще захворієте!

— А де наші подарунки?

— Які ще подарунки?

— Подарунки з Бірмінгема.

— Отримаєте вранці, всі подарунки вранці.

— Але тату-у-у, ми хочемо зараз!

— Ні, роти на замок і в ліжко. А то отримаєте!

Отже, Гільда все-таки здорова. Отже, збрехала. Навіть не знав, як на це реагувати — радіти чи сумувати. Спустився вниз зачинити двері, які лишив прочиненими, а там назустріч мені, живіша за всіх живих, іде Гільда.

Я дивився, як вона наближається в густих вечірніх сутінках. Хіба не дивно, що кілька хвилин тому я стікав холодним потом від однієї думки про те, що вона могла померти. І от вона переді мною — жива і здорова. Моя Гільда з її худорлявими плечима і постійно стурбованим виразом обличчя; і рахунок за газ, і за навчання дітей, і запах старих Гумових плащів, і на роботу в понеділок — усі ці непорушні істини, як їх полюбляв називати Портіус, змішалися докупи. Я помітив, що Гільда не в гуморі. Кинула на мене гострий погляд, як той, що ним могла глянути невеличка тваринка на зразок ласки (він зазвичай свідчить про те, що дружина щось затіває), та подиву не виказала.

— Отже, повернувся? — в’їдливо запитала вона, хоча відповідь була очевидною.

Я промовчав. Навіть не потягнулася до мене, щоб поцілувати.

— На вечерю для тебе нічого немає, — тут же продовжила вона. І в цьому вся Гільда: завжди повідомляє неприємні новини просто з порога. — Ми не чекали на тебе сьогодні. Доведеться тобі перекусити сендвічем із сиром, але здається, сир теж закінчився.

Я пішов слідом за нею. У задушливій вітальні стояв стійкий запах Гумових плащів. Я зачинив за собою двері й увімкнув світло. Хотів почати першим — і що впевненіше звучатиме мій голос, то ліпше для мене.

— Ну що, — почав я, — якого біса ти затіяла зі мною цю гру?

Вона спокійно поклала сумку на радіоприймач і обернулася до мене — на обличчі вираз щирого здивування.

— Яку гру? Ти про що?

— Про що? Про повідомлення під рубрикою «SOS» по радіо.

— Яке ще повідомлення? Що ти верзеш, Джордже?

— Хочеш сказати, що не просила передати по радіо, що ти серйозно захворіла?

— Звісно, ні! Навіщо мені це робити? Тим паче, я не хворію.

Щойно я почав пояснювати, в чому річ, як до мене дійшло — сталася помилка. Я ж почув тільки уривок фрази, вочевидь, йшлося про якусь іншу Гільду Боулінг. Б’юсь об заклад, у довідковій книжці нараховується з десяток жінок з таким іменем та прізвищем. Якої ж дурної помилки я припустився! Гільда ніколи не вирізнялася такою вигадливістю, яку я їй приписав. Єдина користь з усієї цієї нісенітниці — це те, що повіривши на якихось п’ять хвилин у те, що моя дружина померла, я пригадав, що вона мені не байдужа. Та годі з цим. Доки я пояснював, вона пильно дивилася на мене, і вже по одному погляду було видно, має статися щось недобре. І от почався допит (я його називаю допитом третього ступеня, бо Гільда проводить його без крику і ґвалту, а ніжним і спокійним голосом).

— То ти почув це повідомлення по радіо в готелі у Бірмінгемі?

— Так, учора ввечері, по національному каналу.

— Коли ж ти тоді виїхав?

— Сьогодні вранці, коли ж іще (план поїздки я ретельно продумав заздалегідь, у тому числі дорогу назад, щоб виглядати переконливим, якщо доведеться брехати: виїхав о десятій, пообідав у Ковентрі, зупинився випити чаю в Бедфорді — все було розраховано до дрібниць).

— Отже, ти дізнався, що я захворіла ще вчора ввечері, і чекав ранку, щоб поїхати?

— Я ж сказав, що не повірив у твою хворобу. Хіба я не пояснив? Вирішив, що це твоя чергова витівка — в них повірити набагато легше.

— Що ж, взагалі-то я здивована, що ти перервав своє відрядження заради мене! — сказала вона з таким сарказмом у голосі, що я відчув — запахло смаленим. Але вона продовжувала спокійним тоном: — Отже, ти виїхав сьогодні вранці?