Джордж Оруэлл - Ковток повітря

— А добряче розрісся Горішній Бінфілд, — сказав я.

Він обернувся до мене.

— Розрісся? Що ви, сер, ми не дозволяємо йому розростатися! Тут мешкають особливі люди, і ми цим пишаємося. Це лише невелике поселення, тільки для своїх.

— Я мав на увазі, порівняно з тим, яким він був до війни, — пояснив я. — Я жив тут у дитинстві.

— A-а, от ви про що. В такому разі маєте рацію, але це було до мене. Комуна Горішнього Бінфілда — це унікальний простір для життя. Такий собі окремий світ. Тут усе зроблено за проектом архітектора Едварда Воткіна. Ви, звісно, чули про нього? Ми живемо у гармонії з природою. Жодного зв’язку з містом, — він вказав у напрямку Нижнього Бінфілда, — із тим заводським пеклом.

Він добродушно засміявся, і його обличчя стало схожим на заячу мордочку. Й одразу ж, ніби я питав у нього, він почав у подробицях розповідати про життя в комуні Горішнього Бінфілда, про юного Едварда Воткіна — архітектора з вишуканим смаком і відчуттям стилю доби Тюдорів, який розгледів на старій фермі перекладини єлизаветинських часів і придбав їх за смішні гроші. І про те, який він приємний юнак — душа компанії місцевого товариства нудистів. Кілька разів наголосив, що у Горішньому Бінфілді живуть особливі люди — не те, що у Нижньому. Тут вони намагаються облагородити сільську місцевість, а не засмітити її.

— Вихваляються своїми містами-садами. Ми ж наш Горішній Бінфілд звемо «містом-лісом», хе-хе! Довкола тільки матінка-природа. — Чоловік вказав на кілька дерев, що лишилися від того, що раніше було лісом. — Споконвічна краса. Наші діти зростають на природі. Тут зібралися люди з особливим світовідчуттям і освіченістю. Три чверті з тих, хто живе тут, — вегетаріанці. Місцеві м’ясники недолюблюють нас, хе-хе! Є серед нас і кілька видатних особистостей. Micс Хелен Тюрло — письменниця, ви мали чути про неї. Професор Воуд — досліджує людську психіку. Така поетична натура! Йде гуляти в ліс, та так, що не докличешся до обіду! Каже, що розмовляє там з ельфами. А ви вірите в ельфів? От я, приміром, не виключаю їхнього існування, хе-хе. Але ставлюся до цього трохи скептично. Та світлини професора виглядають доволі переконливо.

Я почав думати чи не втік він, раптом, з місцевої психлікарні. Втім, ні — цілком нормальний, просто дещо дивакуватий. Коли жив в Ілінгу, зустрічав таких: вегетаріанство, поезія, аскетичний спосіб життя, поклоніння природі, прогулянки босоніж по вранішній росі на світанку. Тоді дивак вирішив показати мені комуну. Від лісу не лишилося і сліду. Довкола будинки-будинки-будинки! Ви, мабуть, бачили колись такі хатинки з претензією на старовинні маєтки: дахи з візерунком, опори, встановлені виключно з декоративною метою, штучні сади зі ставками з бетону і пластмасові фігурки гномів, які можна купити у кожній квітковій крамниці. Перед очима одразу ж постає зграя фанатиків здорового харчування із середнім заробітком у тисячу фунтів на рік, що вірить у лісових фейрі. Навіть тротуари тут виглядали потворно. Довелося перервати тур. Якби в той момент у моїй кишені опинилася граната, я, жодної миті не вагаючись, витяг би її і пожбурив у перше-ліпше вікно. Я перервав свого гіда, поцікавившись, чи до вподоби тутешнім мешканцям сусідство із психлікарнею. Жодної реакції. Зрештою я зупинився і запитав:

— Окрім цього, великого, десь тут неподалік має бути ще одне, менше озерце, хіба не так?

— Інше озеро? Ні, воно тут одне.

— Певно, його висушили, — сказав я. — А воно було глибоченьким, на його місці мала б лишитися чимала яма.

Уперше на його обличчі з’явився збентежений вираз. Він почесав потилицю:

— Що ж, ви маєте зрозуміти: ми тут живемо простим життям. Так нам подобається. Та іноді не так уже й легко перебувати далеко від цивілізації. Виникають певні незручності. На приклад, не до кінця відпрацьоване питання із санітарією. Сміття звідси вивозять, здається, тільки раз на місяць.

— Тобто ви хочете сказати, що той ставок перетворили на сміттєзвалище?

— Розумієте, природний хід речей потребує наявності... — він трохи зашарівся, намагаючись замінити слово «смітєзвалище» більш підходящим. — Треба ж нам кудись дівати консервні бляшанки і таке інше. Туди ми і зносимо весь непотріб, за дерева.

Ми пішли в той бік. Кілька дерев вони залишили, певно, для того, щоб приховати смітник. Ось і він. Мій ставок. Вони викачали з нього всю воду — на його місці залишилася велика яма (футів двадцять-тридцять завглибшки), яка наполовину вже була заповнена консервними бляшанками.