Джордж Оруэлл - Ковток повітря

Коробку з люльками виклали на прилавок. Але серед них не знайшлося жодної з бурштиновим мундштуком.

— Не пригадую, щоб ми отримували люльки з бурштиновим мундштуком, сер. Ні, не бачу жодної. Можу запропонувати з ебонітовим.

— Але мені потрібна саме з бурштиновим, — наполягав я.

— Гляньте тіки, які хароші люльки, — намагалася переконати вона мене, витягнувши одну з них. — Ось, гляньте на цю. Всього півкрони.

Я протягнув руку, торкнувшись її пальців. Жодної реакції, жодного сигналу... Тіло нічого не пам’ятає. Ви, певно, гадаєте, що я купив ту люльку, просто на знак пам’яті про наші з Елсі дні. Нічого подібного. На біса мені та люлька, якщо я ними не користуюся. Мені просто потрібен був привід, щоб зайти до лавки. Покрутивши люльку в руках, я поклав її на прилавок.

— Ні, — сказав я. — Ця мені не підходить. Дайте, будь ласка, пачку «Гравця».

Щось же, зрештою, я мав купити. Джордж Другий (а може, Третій чи Четвертий) дістав з полиці пачку цигарок, продовжуючи щось дожовувати. Я бачив, як він дратується через те, що його відірвали від чаювання заради такої дрібниці. Але мені зовсім не хотілося даремно витрачати півкрони. Я пішов геть. З Елсі ми більше не бачилися.

Я повернувся до «Георга» саме вчасно — на вечерю. Була думка піти в кіно, якщо сьогодні є підходящі сеанси, та натомість пришвартувався в одному з великих галасливих пабів у новій частині міста. Там познайомився з двома хлопцями зі Стаффордширу (приїхали сюди демонструвати зразки якихось залізяк), і між нами зав’язалася розмова про стан справ у торгівлі, потім ми випили кілька кухлів пива «Гіннес» і зіграли в дартс. Під кінець їх так розвезло, що мені довелося відвезти тих хлопців до готелю на таксі. Я й сам був добряче напідпитку, тож наступного ранку голова просто тріщала.

Та я мав побачити ставок за маєтком Бінфілд.

На ранок я почувався зовсім кепсько. Маю зізнатися, що відтоді, як потрапив до Нижнього Бінфілда, не минало жодного дня, щоб я не пив. А все тому (і це я усвідомив тільки зараз), що там більше нема чого робити. Я не просихав три дні.

Так само, як і вчора вранці, я підійшов до вікна поспостерігати за клерками у котелках і дітлахами, що поспішали до школи. От вони, мої вороги, подумав я. Армія загарбників, що захопила місто, всіявши його руїни недопалками і паперовими пакетами. Чому, власне кажучи, це мене так хвилює? Ви, мабуть, думаєте, що я був страшенно розлючений через те, що мій Нижній Бінфілд перетворили на Дагенхем, бо я терпіти не можу, коли забудовують сільські простори, зводячи нові міста. Але ви помиляєтесь. Я не маю нічого проти розбудови міст, принаймні допоки вони не розповзаються, як пляма соусу на обідній скатертині. Чудово розумію, що людям треба десь жити, і повсюдно будуватимуть нові заводи. Щодо місцевого смаку — інтер’єру з фальшивими дубовими панелями, тарілок з олова, мідних каструль та інших речей у «сільському стилі» — мене нудить від усього цього. Раніше ми таким не переймалися. Мати не бачила сенсу у загромадженні приміщення антикварними предметами, які так припали до душі власникам теперішнього закладу, що називався «У Венді». Їй страшенно не подобалися столи на підпорах: «Нема куди ноги діти», — скаржилася вона. Кухлі з олова вона теж терпіти не могла — мовляв, на них тільки пил осідає. Можете казати що завгодно, але в наші дні ми мали те, чого так бракує сучасним кав’ярням з їхнім вишуканим інтер’єром та радіоприймачами. Я приїхав сюди у сподіванні відшукати це, але марно. Та в мені продовжувала жевріти надія, навіть у ці ранкові години, коли я ще не встиг вставити свій зубний протез, а шлунок уже посилав сигнали, натякаючи на те, що от-от перетравить сам себе, якщо я у нього щось не закину.

І тут я знову згадав про свій ставок. Побачивши, на що вони перетворили Нижній Бінфілд, я відчув те, що можна описати тільки як страх, що водойма могла просто зникнути. Можливо, я даремно тривожився. Я не міг знати напевно. Місто заполонила червона цегла, наш будинок перетворили на кав’ярню, набиту всіляким мотлохом, а Темзу споганили моторним мастилом і паперовими обгортками. Та, може, зайди ще не дісталися до ставка за маєтком Бінфілд і там досі повно велетенської риби. Можливо, про нього ніхто так і не довідався. Це було цілком імовірно. Там такі хащі із заростями ожини і завалами сухих гілок, а також густим дубовим підліском (буки так не обростають молоденькими деревцями), що більшості людей і на думку не спаде лізти туди. І взагалі, трапляються ж на світі дива.