Нарешті вони пішли у кіно. Герой картини трохи підбадьорив Кліму, бо примудрявся з неабиякою певністю весь час уникати різних пасток і небезпек. Він уявляв себе на його місці й думав, що умовити Ружену на той аборт буде напрочуд легко, що він завиграшки зробить це завдяки своєму чару і талану.
Потім вони вклалися обоє в широке ліжко. Він дивився на неї. Вона лежала горілиць, голова вгрузла в подушку, підборіддя трохи зведене догори, очі втупилися в стелю, і в тому скрайньому напруженні її тіла (вона завжди нагадувала йому струну, казав їй, що в неї «душа струни»), він умить збагнув усю її сутність. Так, часом йому траплялося (то були чудесні миті) за однісіньким її порухом чи жестом зненацька охопити всю історію її тіла і її душі. То були періоди не лише виняткового ясновидіння, а й цілковитого зворушення; адже ця жінка кохала його ще тоді, коли він був ніхто, вона ладна була всім пожертвувати задля нього, навмання вгадувала всі його думки, тож він міг розмовляти з нею про Армстронга і Стравинського, про всіляку дурню і про важливі речі, вона була для нього найближча з-поміж усіх людей на світі… Потім він уявив мертвим це прегарне тіло, це гоже обличчя, і подумав собі, що й однісінького дня не зможе прожити без неї. Він знав, що здатен захищати її до останнього подиху, що ладен віддати за неї своє життя.
Але те почуття шаленого кохання було тільки кволим проблиском, бо всю його свідомість охопили тривога і жах. Він лежав біля Каміли, знав, що безмежно кохає її, та думками був далеко від неї. Він пестив її обличчя, наче пестив його з незмірно далекої далечини у кілька сотень кілометрів.
Була дев’ята година ранку, коли елегантне біле авто зупинилося на паркувальному майданчику в околиці курортного містечка (далі автомобілям заїжджати не можна було) і з нього вийшов Кліма.
У центрі курорту на всю його довжину простягався парк із рідкими деревами, моріжком, посипаними піском доріжками і барвистими ослінчиками. Обабіч височіли курортні будівлі, поміж ними був і дім імені Карла Маркса, де мешкала медсестра Ружена, з якою сурмач провів дві фатальні нічні години в її крихітній кімнатці. Навпроти того будинку, потойбіч парку, височіла найгарніша споруда курорту в модерністському стилі початку століття, оздоблена рясним ліпленням і мозаїкою над входом. І тільки вона дістала привілей зберегти незмінною свою первинну назву: готель «Річмонд».
— Пан Бертлеф іще мешкає тут? — запитав Кліма у швейцара і, діставши ствердну відповідь, вибіг червоною доріжкою на другий поверх, а потім постукав у двері.
Увійшовши, він побачив Бертлефа, що зустрічав його в піжамі. Він перепросив за неочікуваний візит, та Бертлеф урвав його:
— Не перепрошуйте, друже мій! Ви подарували мені величезну радість, бо зазвичай уранці мене ніхто не відвідує.
Він потиснув Клімі долоню і вів далі:
— У цій країні люди не цінують ранкової пори. Вони раптово прокидаються від дзеленчання будильника, що уриває їхній сон, наче удар обухом, і відразу ж поринають у сумну метушню. І от скажіть мені, що то за день буде, як він розпочався з отакого ґвалтовного акту? Що станеться з людьми, які за допомогою будильника щоранку дістають електричний шок? Вони звикають до щоденного насильства і щодня втрачають уміння здобувати втіху. Повірте мені, людський темперамент формується вранці.
Бертлеф делікатно обняв Кліму за плечі й, посадивши у фотель, сказав:
— Ох, я так люблю цю ранкову пору неробства, якою, наче ото містком зі статуями, помалу переходжу з ночі у день, зі сну до пробудженого життя. Це та пора доби, коли я такий вдячний буваю за щонайменше диво, за раптову зустріч, яка переконує мене в тому, що нічні марення збуваються й що поміж подіями вві сні й подіями наяву немає неподоланної прірви.
Сурмач дивився на Бертлефа, який походжав кімнатою, пригладжуючи долонею шпакуватого чуба, і думав про те, що в його дзвінкому голосі вчувається незнищенний американський акцент, а в мові — зворушлива старосвітчина, яка легко пояснювалася тим, що Бертлеф ніколи не жив на батьківщині, а рідну мову чув тільки в колі родини.
— І ніхто, друже мій, — пояснював він, з довірливою усмішкою нахилившись до Кліми, — ніхто не може зрозуміти мене в цьому курортному містечку. Навіть медсестри, що загалом прихильні до мене, неприязно суплять брови, коли я запрошую їх збути зі мною декілька приємних хвилин за сніданком, тож я мушу відкладати побачення на вечір, коли вже трохи й утомлююся.
Читать дальше