Милан Кундера - Вальс на прощання

Ця вродлива пані справді боялася жінок і помічала їх скрізь. Ніколи й ніде не могли вони сховатися від неї. Вона вгадувала їх з інтонацій голосу Кліми, щойно він вітався з нею, заходячи до хати. Вона вміла відчути їхній дух із запаху його вбрання. Нещодавно знайшла клапоть паперу, оддертий від газети, і на ньому була дата, написана чоловіковою рукою. Звісно, вона могла означати якусь подію, репетицію концерту, побачення з імпресаріо, та Каміла цілісінький місяць майже не спала ночами й думала про те, з якою ж ото жінкою він домовився зустрітися.

Та якщо ті підступні жінки так лякали її, то чому вона не шукала підтримки в чоловіків?

Тяжко. Ревнощі мають чудернацьку властивість висвітлювати потужним сяйвом одну-єдину істоту, а решту чоловіків полишати в непроглядній пітьмі. Думка пані Кліми могла скеровуватися лише в напрямку того болісного проміння, тож її чоловік був для неї єдиним на білому світі.

Ось вона почула, як обернувся ключ у дверях, а потім побачила Кліму з букетом червоних троянд.

Спершу вона відчула втіху, та відразу ж її охопив сумнів: чому він приніс квіти сьогодні увечері, адже її день народження завтра? Що воно може означати, га?

І вона зустріла його запитанням:

— Ти завтра не будеш удома?

Те, що він приніс троянди сьогодні, ще не означало, що завтра його не буде. Та її недовірливі, недремні й ревниві мацаки, що завжди були напоготові, вміли наперед угадувати найпотаємніші наміри чоловіка. Щоразу, коли Кліма усвідомлював існування тих клятих мацаків, які оголяли його, вистежували й викривали, він почував страшенну і відчайдушну втому. Ненавидів їх, оті мацаки, і був певен, що саме вони і становлять загрозу для його шлюбу. Він завжди вважав (сумління його тут було войовничо чисте), що як часом і бреше дружині, то лише тому, що хоче пощадити її, убезпечити від зайвого збурення, і що вона сама завдає собі болю отими підозрами.

Він нахилився до неї й прочитав у її очах підозру, смуток і кепський гумор. Йому закортіло жбурнути той букет додолу, та він опанував себе. Знав, що найближчими днями доведеться зберігати самовладання у набагато прикріших ситуаціях.

— Тобі неприємно, що я приніс квіти вже ввечері? — запитав він.

Дружина відчула роздратування в його голосі, подякувала і пішла налляти води у вазу.

— Клятий соціалізм! — сказав Кліма.

— Чому?

— А ось чому! Нас весь час змушують грати задурно. То в ім’я боротьби з імперіалізмом, то в річницю революції, то на день народження якогось партійного начальника, і я мушу погоджуватися, бо оркестр ліквідують. Уявити собі не можеш, як розлютивсь я сьогодні.

— З якого приводу? — байдуже запитала вона.

— Під час репетиції прийшла голова комісії міськради і почала пояснювати, що ми повинні грати й чого нам грати не можна, а наприкінці зобов’язала дати безоплатний концерт для Спілки молоді. Та найгірше те, що завтра я мушу цілісінький день пробути на одній дурнуватій конференції, де нам розповідатимуть про роль музики в будівництві соціалізму. Ще один день пропадає, геть пропадає! І якраз на твої народини!

— Таж не триматимуть вони тебе до ночі!

— Авжеж, ні. Але ж ти знаєш, у якому стані прийду я завтра додому. Ото й вирішив, що ліпше сьогодні побути удвох спокійненько, — сказав він і взяв її руки в свої долоні.

— Ти такий добрий, — мовила пані Клімова, і з її тону він зрозумів, що вона не повірила жодному слову з того, що він допіру сказав про ту завтрашню конференцію. Звісно, вона не зважилася показати, що не вірить йому. Знала, що недовіра доводить його до сказу. Але Кліма вже давно перестав розраховувати на її віру. Хоч правду він казав, хоч брехав, — завжди підозрював її в тому, що вона підозрює його. Проте жереб уже було кинуло, й він і далі мусив грати у гру — вдавати, наче вірить у те, що вона вірить йому, а вона (з сумним і відсутнім виразом на обличчі) ставила йому запитання про ту гадану завтрашню конференцію, вдаючи, що не сумнівається в її існуванні.

Потім вона пішла в кухню приготувати вечерю. І пересолила її. Куховарила вона завжди’дуже добре, із задоволенням (життя не розбестило її, і вона не втратила звички до хатніх справ), тож Кліма здогадався, що цього разу вечеря була невдала лише тому, що його дружина страждає. Уявив собі, як вона болісним, рвучким рухом сипле ту зайвину солі у страву, і серце його стиснулося. У тих пересолених куснях він наче осягав смак її сліз і поглинав свою провину перед нею. Він знав, що Каміла потерпає від ревнощів, знав, що вона знову не спатиме вночі, йому кортіло приголубити її, пригорнути до себе, втішити, але він усвідомлював, що це було б зайве, бо з тієї ніжності її мацаки відразу б запідозрили, що на душі в нього нечисто.