Милан Кундера - Жарт

До цієї мережі належала і Ліхтарня; мене це нітрохи не турбувало; коли почали кепкувати через її ненормальну статуру, уже хтозна-вкотре повторюючи, що треба прихопити з собою цеглину і стати на неї, коли дійде до діла, я відчув, що ті дотепи мені в якийсь дивний спосіб приємні: вони розпалювали мій шалений потяг до жінки, до будь-якої жінки; що менше було в ній індивідуальності, що менше душі, тим ліпше; тим ліпше, якщо це буде хоч яка жінка.

Хоч я і хильнув добряче, моя несамовита жага вмить згасла, коли я побачив дівчину, яку прозивали Ліхтарнею. Усе видалося мені гидким і марним, а що поруч не було нікого, з ким я дружив, ні Ґонзи, ні Стани, то наступного дня мене охопило страшенне похмілля, яке отруїло пригоду, що сталася два тижні тому, і я заприсягся ніколи більше не брати дівчину на сидінні сільськогосподарської машини, а про п’яну Ліхтарню й казати нема чого…

Невже в мені ожили якісь моральні принципи? Нітрохи; це була просто огида. Але звідки взялася та огида, якщо кілька годин тому мені страшенно кортіло жінки, і ця хіть прямісінько пов’язана була з цілковитою байдужістю до того, хто буде ця жінка? Невже я делікатніший за інших, невже мене лякали повії? Ні: просто мене охопив смуток.

Стало сумно від того, що в любовних пригодах, яких я зазнавав, не було нічого виняткового, що обрав я їх не від пересиченості, не з примхи, не від тривожного прагнення все пізнати, все пережити (хоч нице, хоч шляхетне), — ні, я засмутився, бо ці пригоди стали засадничою і звичною умовою мого теперішнього існування. Бо вони суворо окреслили коло моїх можливостей, бо чітко позначили обрії того любовного життя, яке віднині мені було доступне. Тому що були вони не проявом моєї свободи (як подумав би я ще торік, якби зазнав їх тоді), а ознакою моєї підневільності, моїх обмежень, моєї приреченості.

І тоді я злякався. Злякався цих жалюгідних обріїв, цього призначення. Відчув, як душа моя зібгалася в кім’ях, як відступила вона в себе, і жахнувся від думки, що в цьому глухому куті їй уже немає куди втекти.

Усі ми чи майже всі зазнавали смутку від усвідомлення вбогості перспектив нашого любовного життя. Бедржих (автор закликів до миру) намагався ухилитися від нього, поринувши в медитативні глибини свого єства, де, вочевидь, побутував його містичний бог; в еротичному аспекті цій набожній духовності відповідало рукоблуддя, яке він практикував із регулярністю щоденної відправи. Інші опиралися цьому смуткові, обманюючи себе ще дужче: найцинічніші полювання на повій вони супроводжували найсентиментальнішою романтичністю; у декого вдома лишилося кохання, і його незгасний пломінець вони берегли в собі й аж так роздмухали, що він спалахнув яскравим полум’ям; декотрі вірили в непохитну Вірність і вірне Чекання; декотрі по секрету розповідали, що дівчина, яку вони п’яною здибали десь у забігайлівці, перейнялася до них чистим коханням. До Стани двічі приїздила одна пражанка, з якою він колись зустрічався до армії (і яку тоді сприймав не дуже серйозно); зненацька він так розчулився, що вирішив тут-таки з нею побратися. Казав нам, що вчинив це задля двох вихідних, які належать жонатому воякові, та я знав, що це були тільки балачки, хоч якими цинічними він хотів учинити їх. Сталося це на початку березня, командир і справді дав йому сорок вісім годин звільнення, і Стана подався до Праги, щоб одружитися й пробути там суботу і неділю. Дуже добре пам’ятаю це, тому що день його одруження був і для мене знаменним днем.

Я теж мав звільнення від служби, а що й досі прикро було за змарнований час із Ліхтарнею, то з приятелями я не пішов, а подався до міста сам. Поїхав навмання старим трамваєм, що прямував вузькою колією, яка поєднувала два віддалені райони Острави. Вийшов на першій-ліпшій зупинці, потім так само навмання сів на інший трамвай; та околиця, де якимось химерним чином заводи чергувалися з природою, луки зі смітниками, купки дерев із териконами, багатоповерхові будинки з сільськими хатами, надзвичайно вабила і водночас бентежила мене; я знову вийшов із трамвая на якійсь зупинці й довго йшов пішки: майже захоплено розглядав я той чудернацький краєвид, намагаючись відгадати його сенс; силкувався знайти назву, що надала б цілісності й ладу цій місцевості, яка складалася з таких різних елементів; минаючи ідилічний будиночок, зусібіч повитий плющем, я подумав, що тут він якраз доречний, бо нітрохи не узгоджується з облупленими фасадами багатоповерхівок, які височіли по сусідству, з силуетами шахтових копрів, димарями і величезними печами, що стояли на задньому плані; поминув я й бараки того вбогого селища, трохи далі побачив віллу, вона була, щоправда, сіра і брудна, але оточена садком і ґратчастою огорожею; у кутку того саду росла плакуча верба, яка була недоречна на тлі краєвиду, — проте я подумав, що тут вона якраз на своєму місці. Ці невідповідності тривожили мене не лише тому, що я вбачав у них загальний символ цього краєвиду, а й розглядав їх як образ моєї долі, мого вигнання в цім краю; цілком природно, що це проектування моєї особистої історії на об’єктивність цілого міста завдавало мені якоїсь втіхи; я розумів, що не належу цій місцевості, як не належить їй і плакуча верба, й оповитий плющем будиночок, як не належать їй ці короткі вулички, що провадять у нікуди, складені з різношерстих споруд, атож, не належав я до цієї місцевості, що була колись веселеньким селом, так само як не пасували до неї ці огидні квартали, забудовані низькими бараками, і врешті усвідомив: тим-то і не пасував я до неї, що достеменне моє місце було тут, у цьому жахливому місті невідповідностей, у цьому місті, яке невблаганними лабетами зводило докупи все, що було чуже одне одному.