Милан Кундера - Жарт

Отож ми розповідали про себе найпростіші речі; простували до гуртожитку, а там зупинилися і трохи постояли; ліхтар осявав Люцію світлом, і я дивився на її брунатне пальтечко і гладив не її обличчя чи коси, а пошарпану матерію її зворушливого вбрання.

Ще пригадую, що лампа погойдувалася туди й сюди, повз нас проходили і, вибухаючи неприємним гучним реготом, зникали у дверях гуртожитку якісь дівки, я глянув на прямовисний мур того будинку, де мешкала Люція, на сіру голу стіну з вікнами без карнизів; пригадую ще Люціїне обличчя, що (на відміну від облич інших дівчат, яких я знав за подібних обставин) було спокійнісіньке, незворушне, наче в учениці коло дошки, яка відповідає на уроці (без сварливої упертості та крутійства), обмежуючись тільки тим, що знає, не думаючи ні про оцінку, ні про похвалу.

Ми домовилися, що я надішлю їй листівку, сповіщаючи, коли випаде мені ще одне звільнення і ми зможемо знову зустрітися. Ми попрощалися (без обіймів і навіть не торкнувшись одне одного), і я пішов. За кілька кроків я обернувся й побачив, що вона непорушно стоїть на порозі, тримаючи в руці ключа, і дивиться на мене; тільки тоді, як я вже трохи відійшов, вона оговталася від своєї скутості і послала мені навздогін довгий погляд (що досі був ніяковий). Потім звела руку жестом людини, яка ніколи не робила цього й не вміє це зробити, знає лишень, що на прощання махають рукою, тим-то вирішила і собі ризикнути незграбно здійснити цей порух. Я зупинився й помахав у відповідь; ми дивилися здалеку одне на одного, я пішов було, та знову зупинився (Люція знай махала мені й махала), і отак потроху зник за рогом, і ми вже не бачили одне одного.

Від цього вечора все в мені змінилося; я вмить знову став наче оселя, в якій хтось почав жити і господарювати. Стінний годинник, де стрілки вже давно наче паралізувало, раптом пішов і почав цокати. Це було дуже важливо: час, який досі спливав повз мене, наче млявий потік, без ритму і без такту, від нічого до нічого (адже я перебував у паузі!), потроху прибрав олюдненого вигляду: він почав поєднувати і відлічувати секунди. Я знову став цінувати звільнення в місто, і дні стали для мене ніби щаблі драбини, якими я підіймався, щоб побачитися з Люцією.

Ніколи в житті не вділяв я жодній дівчині стільки думок, стільки спокійної уваги (чого, до речі, більше ніколи не робив, бо не мав стільки часу). До жодної дівчини не почував я такої вдячності, як до неї.

Вдячності? За що? Передовсім за те, що вона відлучила мене від тих убогих любовних обріїв, у яких замкнені були ми всі. Звичайно, і молодик Стана у свій спосіб розірвав це коло; тепер він мав домівку в Празі, дружину, яка любила його і про яку він міг думати. Проте не було чого йому заздрити. Шлюбним актом він зрушив із місця свою долю, але, сідаючи на потяг до Острави, втрачав будь-який вплив на неї.

Відкривши для себе Люцію, я теж зрушив із місця мою долю; але я не втрачав її з очей; бачилися ми хоч і рідко, проте майже регулярно, я знав, що вона здатна чекати мене два тижні й більше, зустрічаючи потім так, наче ми розлучилися напередодні.

Та Люція не лише звільнила мене від нудотного відчаю, який охоплював мене після любовних остравських походеньок. Я вже, звісно, усвідомив, що програв свою битву і не позбудуся тих чорних петлиць, знав, що не варто усамітнюватися в собі, цураючись людей, з якими доведеться провести два роки чи й більше, знав, що недоречно весь час відстоювати своє право на власний шлях (тепер я почав розуміти, який привілейований він був), та ця зміна мого ставлення до ситуації зумовлювалася глуздом і волею, тож не могла урвати той внутрішній плач, яким я голосив за моєю пропащою долею. Люція погамувала той плач, ніби чарівною паличкою махнула. Мені досить було відчувати, що вона перебуває коло мене разом із своїм життям, де ніякої ролі не відігравали космополітизм та інтернаціоналізм, пильність і класова боротьба, суперечки під час визначення диктатури пролетаріату, політика з її стратегією й тактикою.

У клопотах із цими справами (які були настільки минущі, що незабаром стали геть незрозумілі) я й зазнав катастрофи; та за них я і тримався. Різним комісіям я міг наводити десятки причин того, чому я став комуністом, та передовсім у цьому русі мене цікавило, навіть чарувало, кермо історії, за яким я опинився (чи принаймні думав, що опинився). Воно й не дивно, адже ми реально вирішували долю людей і речей; і саме в університетах: у професорському середовищі тоді було небагато комуністів, тож у перші роки студенти-комуністи майже самостійно керували факультетами, вирішуючи, кого призначити викладачем, здійснюючи реформи і складаючи навчальні програми. Сп’яніння, якого ми зазнавали, зазвичай зветься сп’янінням від влади, проте (з дещицею доброї волі) я міг би обрати і не такі суворі вирази; ми були зачаровані Історією; ми сп’яніли від того, що осідлали Історію, немов коняку, й відчували її спину під своїми сідалами; здебільшого це закінчувалося огидною жагою влади, але (оскільки у всіх людських справах присутня двозначність) і тут була наявна (зокрема для нас, молодих) прегарна ілюзія, що ми запроваджуємо епоху, в якій людина (кожна людина) вже не буде перебувати поза Історією чи під закаблуком Історії, а провадитиме і творитиме її.