Милан Кундера - Жарт

Перший, хто виринув із того напівмороку (як оце зараз перший виринув із сутінків моєї пам’яті), був Ґонза, хлопчина із Брно (який розмовляв майже незрозумілим жаргоном тамтешнього передмістя), якого запроторили до «чорнюків» за те, що він відлупцював поліцая. То був його давній приятель іще зі школи, тільки старший на клас, а бійка сталася через те, що вони посварилися, та суд не взяв до уваги його пояснень, і Ґонзі дали пів року в’язниці, а потім він потрапив прямісінько сюди.

Ґонза був слюсар високого розряду, то, звісно ж, йому було байдуже, де вправлятися у своєму ремеслі чи в чому завгодно; ні до чого він не прихилявся, а до своєї будучини виявляв цілковиту байдужість, яка була джерелом його безмежної свободи.

Цим рідкісним відчуттям свободи міг дорівнятися до нього тільки Бедржих, найхимерніший хлоп’яга з нашої кімнати на двадцять душ, долучився він до нас тільки за два місяці після традиційного осіннього призову, тому що спершу його призвали служити в піхоті, де він рішуче відмовився брати до рук зброю, адже це суперечило його суворим релігійним принципам; там не знали, що з ним удіяти, надто ж після того, як перехопили його листи, які він адресував Труменові й Сталінові й у яких патетично закликав цих двох державних діячів розпустити їхні армії в ім’я соціалістичного братання; командування так збентежилося, що попервах дозволило йому брати участь у шеренгових управах, тож він був єдиний поміж вояками, хто не мав зброї, зате виконував команди «на плече» і «зброю до ноги» з бездоганною точністю, хоч руки його були порожні. Брав він участь і в перших уроках із політпідготовки, під час дискусій виступав і пречудово шпетив імперіалістичних паліїв війни. Та коли він із власного почину виготовив і повісив у казармі плакат, де закликав скласти всю зброю, військовий прокурор обвинуватив його в бунті. Судді настільки були спантеличені його миролюбними промовами, що призначили психіатричну експертизу, потім довго вагалися, аж нарешті запроторили його до нас. Бедржих був щасливий: він єдиний самохіть домігся чорних петлиць і був у захваті від цього. Тим-то він і почувався вільним — тільки у нього це почуття знаходило вияв не в зухвальстві, як ото в Ґонзи, а якраз навпаки — у спокійній дисциплінованості й незворушній запопадливості до праці.

Решта вояків була більш схильна до неспокою: тридцятирічний Варґа, словацький угорець, позбавлений будь-яких національних забобонів, воював у кількох арміях підряд і побував у полоні по обидва боки фронту; рудий Петран, у якого брат утік за кордон, убивши при цьому прикордонника; простак Йозеф, син заможного селянина з долини Ельби (він звик до широких ланів, де співають жайворонки, і тепер задихався від жаху в штольнях і галереях); Стана, двадцять років, жевжик із робітничого передмістя Праги, квартальний національний комітет написав на нього вбивчу характеристику, де обвинуватив у пияцтві під час першотравневої демонстрації й у тому, що він дзюрив біля тротуару на очах в охоплених ентузіазмом громадян; Петер Пекни, студент правового факультету, який під час Лютневої революції разом із іншими студентами брав участь у антикомуністичний демонстрації (незабаром він зрозумів, що я належав до тих, котрі вигнали його з навчання після лютневих подій, тож був єдиним, хто виявляв своє лихе задоволення тим, що бачить мене там, куди і його запроторили).

Хотів я згадати й інших вояків, з якими розділяв долю, та маю триматися головного: це був Ґонза, якого я любив найдужче. Пригадую одну з наших перших розмов; якось під час перепочинку в штольні (був тоді обід) ми опинилися поруч, і Ґонза ляснув мене по коліну. «А ти, глухонімий, хто такий насправді?» Я і справді був глухонімий (постійно занурений у промови на свій захист), і тепер спробував йому старанно пояснити (фразами, що тепер я відчуваю їхню штучність і силуваність), як я тут опинився і чому, як, по правді, не маю до цього всього ніякого стосунку. Він відказав: «Дурнику ти заплішений! А ми хіба маємо якийсь стосунок?». Я знову спробував викласти йому мій погляд на ситуацію (вишукуючи якомога природніші слова), і Ґонза, проковтнувши останній кусень, помалу сказав: «Якби ти був такий високий, як оце дурний, то сонце геть спекло б тобі мізки». У тій фразі з мене весело кепкував плебейський дух передмістя, і мені враз стало соромно за те, що я, мов розбещена дитина, весь час домагаюся втрачених привілеїв, тоді як свої переконання будував якраз на відмові від привілеїв.