Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Цікаво, як живе Опта. Хоч її котів побачу. Ну, і тата. Опта сказала, що його дівчина саме виїхала, тож і в них ситуація так собі. Сідаю в трамвай на Дворковій і їду до площі Унії, вона живе десь тут біля самісінької Пулавської.

Дзвоню у двері, Опта відчиняє й за нею стрибає щось біле, напевно, той дикіший кіт. Вона запрошує мене ввійти й знайомить нас:

— Це Болек, це Льолек. І мій тато, зовсім забула.

Її тато всміхається, я теж. Нерішуче підхожу й простягаю йому руку, хоч не зовсім упевнений, чи це я повинен, чи він. Забув. Попри зовнішність, з етикетом у мене проблеми.

— Я Фелікс, — кажу. — Маслянка.

— Адам Міхальський.

— То ми, тату, підемо до мене, — Опта переймає керування на себе. Я бачу, що дівчина почервоніла, цікаво, чому вона так рознервувалася. Мені хочеться торкнутися її щоки, але, звісно, я цього не роблю. Я б хотів ще раз обійняти її так, як тоді, але це теж… має, мабуть, бути якийсь особливий настрій, а я зовсім не знаю, як його створити. Поки я сідаю біля Опти, це теж приємно, стіл у неї невеликий, тож мені доводиться присунутись ближче. І починаю пояснювати, хоч зовсім не можу зосередитись.

— Що таке процент? — питаюся.

— Ну, як це — що? Процент — це процент. Інакше його, здається, не можна назвати?

— Ну, ні. Знаєш, що означає це слово?

— Поняття не маю.

— Per Cent. На сто. Тобто, дванадцять процентів ПДВ — це не одна дванадцята, а дванадцять від ста. Тобто?

Опта зітхає.

— Ну, дванадцять сотих.

— Власне. А не одна дванадцята.

— А це не те саме?

— Ну, на жаль, ні.

Я справді дратуюся. Мені здається, що під час роздавання генів вона не отримала жодного математичного.

— Мушу напитися, — кажу.

— Знаєш, у тата досить непоганий бар… Схоже, я так тебе рознервувала, що згодилося б щось міцніше?

— Опто… Води мені дай.

Вона йде по воду, а я роззираюся її кімнатою. Вона зовсім інакша, ніж моя. Дівчача. Важко сказати, у чому це виявляється, бо стіни не пофарбовані в рожевий чи щось у цьому стилі. Може, у тому, що на підвіконні в неї квіти, ще й квітнуть, а не як у мене — самотня суха бадилина, яку я тримаю хіба із жалю. У ще тут є різні дрібнички, рамки з фотографіями. Велике фото на полиці, напевно, мама. Підходжу, щоб краще роздивитися. Господи, вони з Оптою схожі, як не знаю хто, тільки мама — блондинка. Руде волосся, напевно, від батька, хоч наскільки я помітив, він уже почав сивіти. Але усмішка, зуби — копія. Схожа на маму, як дві краплі води.

Опта повертається з водою.

— Твоя мама дуже схожа на тебе…

Хотів сказати, що була, але прикушую язика.

— Справді? — Опта радіє. — Тато каже, що я дедалі сильніше її нагадую. Мене це тішить, бо це немовби вона живе в мені. А принаймні, наче її зовнішність живе в мені. Бо характер… не зовсім.

— Яка вона була?

— Не така шалена, як я. Лагідна… і спокійніша. Як стоїк, ну, ти розумієш.

— Розумію.

— Вона ніколи не кричала, не дратувалася, будь-кого вміла простити. У кожному бачила позитивні риси.

— Щось мені здається, що ти схожа на неї більше, ніж тобі здається. Зрештою, люди потроху змінюються з віком.

— Гадаєш, колись я стану спокійніша й менш балакуча?

— Гм… Це трохи складно уявити… — сміюся, а Опта жбурляє в мене подушкою.

— Агов! — вдаю, що образився. — А взагалі, повертаймося до завдання. Ти сповзла з теми, а я цього навіть не помітив.

І ми повертаємося до процентів. Через годину бачу, що Опта розуміє, а мені вже час іти, зрештою, я обіцяв, що повернуся не надто пізно.

— Даси раду? — питаю.

— Із чим? Лягти спати? — позіхає вона. — Гадаю, із цим я дам раду чудово.

— Ні, завтра, на математиці.

— Звісно. Після такого пояснення хто б не впорався. Дякую, Феліксе.

— До Ваших послуг, — низько вклоняюся. — А якщо серйозно, то завжди кажи, коли в тебе будуть якісь проблеми з математикою чи фізикою.

— Завжди казати?

— Ага, — киваю.

— Тоді тобі б довелося тут поселитися, бо, схоже, не існує такого розділу математики, фізики чи хімії, з яким у мене не було б проблем.

— Я з радістю тут житиму, — кажу ніби жартома, але насправді… Я б хотів якомога частіше бути поруч із нею. Шкода, що ми не однокласники. У школі ми часто розминаємось, бо перерви надто короткі, і кожне з нас біжить до свого класу. Іноді я бачу її здалеку, але навіть побалакати ніколи, ми лише всміхаємося одне одному, я навіть не махаю їй, бо всі б одразу почали реготати. Уроки в неї часто закінчуються раніше чи пізніше за мої.

Я підводжуся, щоб піти, і якусь мить ми стоїмо навпроти одне одного, і обоє не знаємо, що далі. Врешті я роблю крок до неї й злегка обіймаю. І так стоїмо, застиглі в обіймах, а я не знаю, що думати, бо так воно якось… Не знаю, чи вона чекає, щоб я щось зробив, але я боюся робити будь-що, тому починаю шкодувати, що взагалі її пригорнув. Нарешті вона обережно відсторонюється.