Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Побачивши лікарню знову здригаюся, я б не хотів тут опинитися навіть жодної секунди. Згадую ту пісню, «Eleanor Rigby», і думаю про самотність усіх хворих, що лежать тут цілими днями. Якщо в них немає жодних родичів, це капець. Бабуся казала, що з нею в палаті була така жіночка, яку за два тижні ніхто не провідав. І коли я приходив або мама, вона так сумно дивилася, це було справді жахливо.

— Нетримання сечі може бути ускладненням після операції, таке трапляється навіть за якийсь час потому, — заспокоює мене лікар. — Протягом кількох днів має минутися, якщо не пройде, нехай бабуся звернеться в поліклініку. А як вона почувається?

— Непогано, — кажу.

— Ага, — підсумовує лікар, і я відчуваю, що мені час йти, бо він зайнятий.

Ну, але він мене заспокоїв, бабуся точно зрадіє, коли дізнається, що таке буває. Я поспішаю додому. Хочу пограти «Eleanor Rigby» і кілька інших пісень, які співає Опта. Наступної середи репетиція, я хочу підготуватися так, щоб грати разом. Ми тоді поруч, і це дійсно приємно.

Це цікаво: за п’ять років музичної школи я жодного разу не грав з такою втіхою, як протягом тієї години. Я справді розлюбив це, постійні вправи, музика, яка зовсім не подобалась, у якийсь момент мені справді здалося, що це не має сенсу. Окрім того, я вже трохи не встигав, усього було забагато: звичайна школа, музична школа, повна відсутність вільного часу, був момент, коли я думав, що дахом поїду. Це були радше мамині амбіції, ніж мої, вона колись дуже хотіла навчитися грати на піаніно, але її батьків не було стати на заняття музикою. Тож вона вирішила це компенсувати. А я думав, що якщо гратиму, може, вона мене трошки більше любитиме. Віка одразу сказала, що ні в яку музичну школу вона не піде, нема про що говорити — і крапка. І мама зовсім не стала менше її любити через це. Я завжди думав, що це страшенно несправедливо.

Приходжу, кажу бабусі, щоб вона не переймалася через пісяння, готую їй обід, повертається Віка, їй за інерцією теж готую їсти, так само автоматично мию посуд.

— У тебе забагато обов’язків, — каже бабуся.

— Я звик.

І я це кажу не просто так. Схоже, я справді звик. А загалом, попри все, що я на собі тягну, почуваюся, наче в мене виросли крила. Знаю, що це завдяки Опті мені хочеться жити. Життя набуло сенсу. І раптом я розумію, що тобі може бути найважче у світі, але якщо маєш когось… то й так варто. І на цих крилах я ще виношу сміття, а тоді зачиняюся в кімнаті із синтезатором.

І бачу на Фейсбуці повідомлення. Від Опти.

«Феліксе, Socorro! [5] Socorro! (ісп.) — Пробі! (прим. пер.) . У мене таке завдання. Пан Генрик сплачує за котрактні послуги мобільного зв’язку 182,80 злотих щомісяця. Ця сума включає 14 % податку ПДВ. Обчисли, скільки б коштував контракт, якби податок знизився до 3 %. Я порахувала, але в мене вийшло понад 200, це ж неможливо, якщо податок знижується?»

Всміхаюся подумки.

«Ну, радше неможливо. Окрім того, нащо він сплачує такий дорогий пакет? Є ж дешевший».

«Справді, — пише Опта. — Я сплачую півсотні. Ну, не я, тато. І в мене безліміт. Але математику я від цього краще не знаю».

«Але завдяки цьому ти можеш подзвонити і я все тобі поясню».

Дзвонить. І я готовий рвати волосся на голові. Бо вона нічого не розуміє. Мабуть, із мене був би поганий учитель, бо я дуже нервую. Може, це питання телефону. Я взагалі не дуже люблю говорити телефоном, мені краще особисто.

— Може, прийдеш? — питаю. Щоправда, одразу думка, що це не надто хороша ідея, бо в хаті запах сечі й узагалі… — Або я зайду до тебе?

— А бабуся?

— Чекай, зараз спитаю, як вона почувається. Вона вже цілком на ногах, окрім того, що пісяє в памперс…

Я кажу правду. Бабуся почала сама вставати до туалету й уже помітно зміцніла.

— Зрештою, вона й так лишається сама, коли я йду до школи. Я нагодував її і вже навіть усе прибирав.

— Хороший хлопчик, — хихоче Опта.

Ох, як мені не вистачає цієї усмішки. Я зроблю що-завгодно, аби хоч на мить її побачити. Йду до вітальні.

— Бабусю, — кажу. — А якби я вийшов десь на годинку… Ну, може, півтори?

— Звичайно, а куди?

— До подруги. У неї проблеми з математикою. І якось мені не виходить пояснити їй по телефону.

— Та йди, чом би й ні. Я залишуся з Вікою.

— Або Віка з тобою, — жартую.

«Або ви обидві лишитеся кожна сама із собою», — думаю, але вже нічого не кажу. Це найвірогідніше, бо Віка загалом весь час просиджує у своїй кімнаті. Відсторонюється. А бабуся самодостатня. Звичайно, коли я є, то намагаюся нею займатися, але коли мене немає, теж не страшно. Вона дає раду. Їсть рисові хлібці, запиває водою й не нарікає, на відміну від Віки, яка жаліється на всіх і все.