Андрій Новік - Останній спадок

— Ха-ха, як смішно! — жовчно кинув постраждалий і, знову затуливши око, бухнувся головою на стіл.

— Холодне прикласти? — Ірина єдина виявляла турботу.

— Груди приклади. Думаю, вони більше допоможуть.

— На жаль, тільки за записом. А от прохолодна ложка завжди вільна.

— Учора цілий день прикладав. Допомогло, як бачиш. Майже не видно. — Хлопець провів у повітрі навколо гематоми пальцем.

Лише Віктор Петрович задоволено посміювався та потирав руки в очікуванні розповісти, що ж сталося.

— Так, ну то просвітіть нас нарешті, — тепер упевненіше вимагав я у вусаня.

— А що тут розказувати? — розвів він руками. — Що можна розказувати, як через тебе, Даліборе, нам тепер до того пабу зась!

— Що?!

Я опинився на перехресному вогні питальних і водночас недовірливих поглядів. Дике сум’яття вкрило моє тіло дрібними пухирцями, спричиняючи легке запаморочення. Паб був рятівним пристановищем для моїх колег, а завдяки мені вони тепер там персони нон ґрата.

— Як же це?.. Чому?..

— А ніхто не знає, Даліборе. Хоча певною мірою ми тобі й подякувати маємо.

— Що? За що?

Я не знав не те що казати, а й навіть що думати. Хотів щось пояснювати, виправдовуватись, але тільки сконфужено стовбичив перед завкафедри.

— Давай по черзі, — почав розмірено Віктор Петрович. — Ми добряче так випили, може, більше як пляшку на кожного, а тоді спустилися до нижнього залу, де наш юний Паваротті бажав явити свій талант перед публікою. Співак із нього не дуже, але під градусом і під таке пішли танцювати. За хвилин двадцять я попросив бармена про вільний столик уже тут і щоб нам перенесли рахунок згори. Ми замовили ще випивки, а Юрій — собі пляшку горілки. Думав, мабуть, поділитися з кимось, не знаю, а зрештою допив її сам.

— Горілки?! — обурився я, не помітивши, що скрикнув на всю викладацьку. — Пляшку? Він же перед тим бренді пив.

На слова Петровича Юрій лише винувато похнюпився й відвернувся до стіни.

— Так от, після тієї горілки Юрію закортіло потанцювати на барній стійці з Михайлівною.

— Ой, пам’ятаю… — Ірина спалахнула й сховала обличчя в долоні, якою вже вчетверте поправляла волосся.

— Тебе, Юро, може б, іще й сприйняли в ролі танцівника, а от наша Михайлівна викликала неоднозначну реакцію охорони. Вас швидко прибрали. Ми з Іриною мовчки сиділи за столиком і не встрявали. Зізнаюся: нам до біса було цікаво, чим усе закінчиться.

— А ви чому все пам’ятаєте? Пили ж із нами разом, — таким обережним випадом я спробував захиститися від нападу на власне его.

— Я не пив відтоді, як спустилися в караоке. У нас з Іриною добре розвинуте відчуття міри. Ну, а Михайлівна як порожній бак із діркою на дні — лий-лий, а по вінця ніяк не наповниться.

— Чому ви не зупинили нас?

— Я ж вам не батько. Ви всі дорослі люди. — Віктор Петрович, усміхаючись, продовжив: — Тоді заграла повільна музика, і дівчина в червоному (та сама красуня) запросила нашого хлопа на білий танець, Ірина — тебе, ну а ми з Михайлівною залишилися за столиком. Перед наступною піснею Ірина побігла в туалет і пропустила найцікавіше. Під Confessa Челентано Юра почав опускати руки з плечей дівчини до талії й нижче. Дівчина відмахувалася, на що нагодився її здоровило. Направду, — вусань напнув груди й добряче поплескав себе по животі, — такого мужлана я ще не бачив. Він схопив дівчину за руку та поволік за собою, вигукуючи якісь матюки. А ти, розумнику, — він указав пальцем на Юрія, — почав відповідати. Куди там, ще й побіг навздогін. Той, не довго думаючи, облишив дівчину, розвернувся і… Що далі було…

Віктор Петрович аж прицмокнув язиком і похитав головою з боку в бік. Його брови нагадували малих непосид, які стрибають то вгору, то вниз. Ще трохи — і вони б узагалі вилетіли з обличчя.

— Результат на лице.

— Найцікавіше було попереду. Далібор скочив захищати нашого мачо, зацідивши здорованеві кулаком у горло, а потім — у лоб. Чіткими прямими ударами. На ту катавасію відразу прибігла охорона й узялася нас випроваджувати. Не знаю, що відбувалося далі, бо вивели мене першим: столик стояв одразу біля виходу. За мною на подвір’ї опинилися Михайлівна й Ірина. Згодом виштовхали й Юру, а от тебе, Даліборе, ми не бачили хвилин із десять.

— Що я там робив?

— Спершу я подумав, що ти затримався, аби все владнати, та щойно зібрався зайти досередини, як звідти з’явилося двоє охоронців і, шарпаючи за сорочку, викинули тебе на вулицю, мов ганчірку. Наступного дня я зайшов до « Медіавалю », аби якось перепросити або хоча б дізнатися, що сталося тоді всередині, однак вхід мені перегородив адміністратор, який заявив, що нам « Медіаваль » тепер відвідувати заборонено. Нам пощастило, що вони не викликали поліцію. Даліборе, ти не покращував там ситуацію, а, навпаки, п’яний, із заплющеними очима ліз дубасити охоронців.