Іен Мак'юен - Амстердам

Нарешті Клайв зігрівся, хоча в лівій руці ще поколювало. Він зняв пальто і повісив на стілець Моллі. Перш ніж повернутися за фортепіано, пройшов кімнатою, запалюючи лампи. Понад дві години він чапів над партією для віолончелі й, накидаючи подальшу оркестровку, не звертав уваги ні на морок, ні на приглушені, безладні педальні ноти вечірньої години пік. Це було поки що проміжним переходом до фіналу; що вражало Клайва — то це потенціал, прагнення,— він уявляв це як каскад стародавніх стертих східців, що за рогом зникали з поля зору, як намагання зійти нагору і, зрештою, як досягнення мети через експансивні зміни регістру, далекі клавіші, обривки звуків, що розчиняються як туман на заключній мелодії,— прощання, упізнавана мелодія пронизливої краси, яка подолає свою немодність і, оплакуючи згасання століття та його безглуздої жорстокості, вітатиме пишний блиск його винахідливості. Ще довго після хвилювань прем’єри, ще довго після врочистих святкувань нового тисячоліття, і феєрверків, і аналізу, і оповідок, збережених в анналах, ця чарівна мелодія лишатиметься елегією вмерлого століття.

Це була не лише Клайвова фантазія, але й ідея комітету, що обрав композитора, який у звичній для себе манері, скажімо, замислив цей висхідний пасаж, уявляючи стародавні камінні різьблені східці. Навіть його прихильники, принаймні у сімдесяті роки, титулували його «архіконсерватором», тоді як його критики віддавали перевагу тавру «пережиток минулого», але всі погоджувалися з тим, що, як і Шуберт, і Маккартні, Лінлі вміє написати мелодію. Роботу замовили заздалегідь, щоб вона встигла «програтись» у громадській свідомості: запропонували Клайву, наприклад, використати якийсь гучний уривок для духових інструментів як фон у вечірніх теленовинах. Комітет, забракований творцями музичної індустрії як обивательський, прагнув передусім таких симфоній, у яких можна розрізнити бодай одну мелодію — гімн, елегію згаслому обмовленому століттю, яку можна було би включити до офіційних заходів, як-от «Nessun dorma» [11] 3 італ.— «Нехай ніхто не спить»: арія з останнього акту (акт III, сцена І) опери Дж. Пуччині «Турандот». З найвідоміших виконавців — Лучано Паваротті. , що звучить на футбольних турнірах. Включити, а далі хай піде у вільний політ, отримавши шанс на самостійне життя в громадській свідомості третього тисячоліття.

Для Клайва Лінлі справа була проста. Він бачив себе наступником Воана Вільямса [12] Ральф Воан-Вільямс (1872-1958) — британський композитор, диригент, громадський діяч. Надихався народними піснями, музикою англійських композиторів XVI-XVII ст., відродив жанр маски. і вважав такий термін, як «консерватор», безглуздям, помилково вихопленим з політичного словника. Крім того, у сімдесяті, коли його почали помічати, атональна і алеаторична музика, тони, електроніка, розпад звуків — справді цілий модерністський проект — стали загальноприйнятими, їх викладали в коледжах. Звісно, ретроградами були адвокати такої музики, а не він сам. У 1975 році він видав книжку на сто сторінок, що, як і всі маніфести, була і атакою, і апологією. Стара гвардія модернізму ув’язнила музику в академії, де бранку ревно професіоналізували, ізолювали, стерилізували, доки її зв’язок з життєвими завітами не був зухвало перерваний. Клайв дав сардонічну оцінку фінансованим державою «концертам» у майже безлюдних церковних залах, де ніжки роялів неодноразово постраждали, годинами биті зламаною скрипкою. Програмна супровідна записка, в якій згадувався Голокост, пояснювала, чому на цьому історичному етапі всі інші жанри музики нежиттєздатні. У маленьких зсохлих умах фанатиків, як наполягав Клайв, будь-який вияв успіху, нехай і обмеженого, як і взагалі будь-яке суспільне визнання, були стовідсотковою ознакою естетичного компромісу і програшу. Коли напишеться остаточна, завершена історія західної музики XX століття, то побачать, що до переможців належать блюз, джаз, рок і традиції народної музики, які постійно розвиваються. Ці форми наочно продемонстрували, що мелодія, гармонія і ритм не ворожі інноваціям. У мистецтві музики значний внесок зробить лише перша половина століття і зовсім небагато справжніх композиторів, до яких Клайв не залучав пізнього Шьонберґа [13] Арнольд Франц Вальтер Шьонберґ (1874-1951) — австрійський і американський композитор, педагог, за національністю єврей (емігрував до США в 1933 р. після приходу до влади Гітлера). Засновник нової віденської школи, представник музичного експресіонізму. Стиль — додекафонія, дотична до згадуваного модернізму, що став загальноприйнятим. «та подібних до нього».