Іен Мак'юен - Амстердам

Прокидався він під кінець дня, натягував пантофлі та йшов на кухню, щоб з’їсти холодні закуски, залишені йому економкою. Відкорковував пляшку вина і брав із собою в студію, де вже чекав повний термос кави, і починав нову мандрівку у ніч. За спиною, наче звір, уже чигав крайній термін. Усього за тиждень Клайв мав зустрітися з Джуліо Бо і британським симфонічним оркестром в Амстердамі, провести два дні репетицій, а ще за два дні бути на прем’єрі в Залі вільної торгівлі [34] Колишній центр публічних виступів і культурної діяльності у Манчестері, тепер там готель. Бірмінгема. Враховуючи, що до кінця тисячоліття ще кілька років, цей поспіх безглуздий. Клайв уже здав переписані набіло три частини, а оркестрові партії перероблені. Секретарка дзвонила вже кілька разів, щоб забрати останні сторінки фіналу, а переписувачі завалені роботою. Тепер можна не озиратися назад, і Клайв шалено працював далі, міг тільки підцвьохувати себе і сподіватися, що роботу буде завершено до наступного тижня. Він нарікав, але в серці не переймався через цей поспіх, бо нині потребував такої роботи, волів поступитися всім, щоб могутніми зусиллями волі довести творіння до неперевершеного фіналу. Стародавні кам’яні сходи подолано, слабкі відзвуки розтанули вдалині як туман, і нова мелодія, спершу похмуро окреслена на тромбоні соло, зібрала навколо себе розмаїті оркестрові текстури — гармонію, дисонанс, кружляння варіацій, які розліталися в простір, щоб ніколи не повертатися, і нарешті консолідувалася, як вибух навпаки, і стікалася в геометричну точку непорушної безмовності; потім знову приглушений тромбон, і тоді, з глухим крещендо, неначе велетень набирає повітря на повні груди,— фінальне і колосальне повторення мелодії (з однією цікавою зміною, яку Клайву ще не вдалося виписати), що набирало обертів і наростало хвилею — цунамі звуку неймовірної швидкості, а потім злітало вгору, вище, і коли це вже здавалося за межами людських можливостей — ще вище, і врешті-решт падало різко вниз, розбиваючись на твердій і знайомій землі — в тональності до-мінор. Залишилися тільки педалі, які обіцяли розв’язку і мир у нескінченному просторі. Потім димінуендо на сорок п’ять секунд, яке розчинялось у чотирьох тактах оркестрового мовчання. Кінець.

Усе було майже зроблено. З середи на четвер Клайв переглядав і вдосконалював димінуендо. Лишалося повернутися на кілька сторінок назад, до гучного повтору і, мабуть, змінити гармонію, ба навіть саму мелодію, або розробити іншу форму ритмічного відкату — синкопи, які врізалися б у провідні ноти. Для Клайва ця варіація стала найважливішою характеристикою фіналу: вона повинна натякати на непізнаваність майбутнього. Коли тепер уже знайома мелодія повернеться востаннє, зі змінами маленькими й водночас значущими, вона мусить викликати в слухача невпевненість — це буде застереженням не чіплятися за рідне й знайоме.

У четвер уранці Клайв у ліжку саме міркував над цим; він уже засинав, коли зателефонував Вернон. Дзвінок був обнадійливий. Клайв сам планував вийти на контакт, відколи повернувся, але робота страшенно захопила його, а ця історія з фотографіями Гармоні в «Експерті» здавалася сюжетною лінією з ледь пригадуваного фільму. Він знав лише одне: він не бажає сваритися ні з ким, особливо з одним з найдавніших друзів. Коли Вернон обірвав розмову і пообіцяв завтра ввечері зайти випити, Клайву спало на думку, що, можливо, він доти й роботу завершить. Напише цю важливу зміну повторів, на створення якої піде не більш ніж одна ніч. Нарешті відішле останні сторінки і зможе покликати кількох друзів, щоб відсвяткувати. Ці щасливі думки зринули в голові, коли він поринав у сон. І коли, здавалося, не більш як за дві хвилини подзвонив Вернон і влаштував йому справжній допит, це дезорієнтувало Клайва.

«Я хочу, щоб ти пішов у поліцію і там розповів усе, що бачив».

Це був вирок, який примусив Клайва побачити істину. Він потрапив з тунелю на ясне світло. Йому пригадалася поїздка у Пенрит і ті півзабуті осяяння, і їхній кислий присмак. Кожна фраза була наче ляскання храповика — про ввічливість уже не йшлося. Викликаючи пам’ять про Моллі — «ти гидиш на могилу Моллі»,— Клайв дозволив бурхливому потоку пекучого обурення поглинути його, і коли Вернон нахабно пригрозив, що сам піде в поліцію, Клайв задихнувся, віджбурнув постільну білизну і став у шкарпетках біля тумбочки, щоб обмінятися останніми образами. Вернон кинув слухавку, якраз коли Клайв сам збирався її кинути. Не спромігшись зашнурувати черевики, він розлючено побіг сходами вниз, лаючись на бігу. Ще не було п’ятої години, але він уже хотів випити, він заслужив на випивку, він зацідив би тому, хто став би йому на заваді. Але він був, звісно, сам, і слава Богу. Зробив собі джин-тонік, причому побільше джину, і став біля сушарки для посуду, щоб перехилити все одним духом — без льоду й без цитрини, і гірко думав над цією обурливою розмовою. Обурливою! Він подумки складав листа, якого хотів надіслати цьому мерзотнику, якого хибно вважав за друга. Його, з його щоденною біганиною по колу, з його мисленням підступного, цинічного інтригана, з його вкрадливою, лицемірною, пасивно-агресивною слизькістю! Варвар Голлідей, який нічого не знає про те, що таке творення, тому що сам він за життя не зробив нічого доброго, і його пожирає ненависть до тих, хто на це здатний. Ця його вбога міщанська гидливість видається ним за моральну позицію, а насправді він сам по лікті в екскрементах, насправді він своє шатро поставив на екскрементах, і для просування своїх ницих інтересів радо зганьбить пам’ять про Моллі та підштовхне до прірви такого тонкошкірого дурника, як Гармоні, викликавши до нього ненависть згідно з приписами жовтої преси, і весь цей час розпинатиметься, доводячи сам собі та будь-кому, готовому слухати, що він виконував свій обов’язок, що він служив якійсь високій меті. Він божевільний, він хворий, він не заслуговує на існування!