Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Щодо Ернеста в неї була ціла теорія: мовляв, його послали на фронт під іншими прізвищем, і він звідти не повернувся. Інакше його цілковита байдужість до подальшої долі сина була нелюдська. Часто, у хвилини щоденної самотності, ідучи з бунгало до будинку, вона роздумувала про приємні події свого життя. Ернест її завжди трохи лякав. Може, вони й не були б щасливі разом так, як вона щаслива з любим геніальним синочком у маленькій власній хатинці. Якби містер Талліс виявився іншим... Деяких жінок, які приходили до неї дізнатися майбутнє за шилінг, теж покинули чоловіки, ба гірше — їхні чоловіки загинули на фронті. Ці жінки ниділи в злиднях, і Ґрейс легко могла б опинитися на їхньому місці.

— Нічого,— відповів Роббі на її питання.— Зі мною взагалі нічого не сталося.

Узявши щітку і слоїчок вакси, він додав:

— Отже, майбутнє у Моллі буде чудове.

— За п'ять років вона знову вийде заміж. І буде дуже щаслива. З якимсь кваліфікованим робітником з півночі.

— На менше вона й не заслуговує.

Вони сиділи в затишному мовчанні, й мати споглядала, як він полірує своє взуття жовтою щіткою. На його красивих щоках у такт рухам посмикувалися м'язи, а на плечах вони то напиналися, то зіщулювалися під шкірою. Саме провидіння послало їй Ернеста, щоб дати такого сина.

— Отже, ти йдеш.

— Коли я виходив, якраз прибув Леон. З ним один приятель — ну, знаєш, шоколадний магнат. Вони вмовили мене завітати до них на вечерю.

— О, та я там опівдні начищала все срібло. І прибирала для нього в кімнаті.

Роббі узяв черевики й підвівся.

— Коли я вдивлятимуся замість люстерка у срібну ложку, то бачитиму лише тебе.

— Та годі. Твої сорочки розвішані в кухні.

Він упакував щітки до ящика для чистки взуття й відніс на кухню, потім роздивився сорочки та з трьох на вішаку обрав лляну, кремову. Повернувся й хотів уже йти, але мати вирішила затримати його трохи довше.

— А ці малі Квінсі. Їхній хлопчик постіль намочив. Біднесенькі маленькі ягнятка.

Він затримався в дверях і стенув плечима. Він бачив їх біля басейну пізнього ранку: вони галасували і реготалися. Вони б завезли його тачку невідомо куди, якби Роббі не прийшов і не завадив. Денні Гардмен теж був там: витріщався на їхню сестру замість працювати.

— Виживуть,— сказав Роббі.

Кваплячись піти, він піднявся східцями, перестрибуючи по три за раз. Повернувшись до спальні, він квапливо скінчив одягатися й, насвистуючи собі під ніс, нахилився, щоб змастити і розчесати волосся перед дзеркалом гардероба. У Роббі геть не було музичного слуху, і він не міг визначити, яка нота вища, а яка нижча, і як їх розрізняти. Скоріше б почався вечір, думав він, відчуваючи збудження і — дивна річ — полегшення. Гірше бути не може. Радіючи з власної майстерності, наче виряджаючись у небезпечну подорож або до війська, він звично й методично здійснив повсякденні рухи: поклав до кишені ключі, понишпорив у підкладці гаманця та знайшов там десятишилінгову купюру, почистив зуби, перевірив долонею, чи не пахне з рота, схопив зі столу свого листа й поклав до конверта, набив цигарками портсигар і перевірив, чи на місці запальничка. Востаннє оглянув себе у дзеркалі. Вишкірив зуби, озирнувся, щоб подивитися на себе у профіль, через плече глянув на своє віддзеркалення. Нарешті поплескав себе по кишенях, потім кинувся вниз по східцях, перестрибуючи по три за раз, окликнув матір на прощання і вийшов на вузьку цегляну стежку, яка вела між клумбами до хвіртки в огорожі.

У подальші роки він часто згадуватиме, як ішов по стежинці, що петляла до узлісся діброви й вела далі, у хащі, огинаючи озеро і будинок. Він не запізнювався, але йому було важко сповільнити ходу. У цих чудових хвилинах змішалося багато близьких і далеких задоволень: згасання червонястої заграви у сутінках; тепле нерухоме повітря, насичене ароматами висушених трав і спеченої землі; розслаблені після цілого дня праці в саду руки й ноги; гладенька після ванни шкіра; відчуття на тілі сорочки і його єдиного костюма. Очікування і страх побачити її були теж певним чуттєвим задоволенням, і настрій, який огортав його, був загалом піднесений: це може завдати болю, це страшенно незручно, нічого доброго з цього вийде, але Роббі нарешті дізнався, що таке бути закоханим, і був у захваті. Інші речі додавали йому щастя: він досі пишався, що виявився першим учнем — найкращим за весь рік, як йому сказали. А зараз з'явилося підтвердження від Джека Талліса: він надаватиме постійну підтримку. Попереду нові пригоди, а не вигнання — він був певний. Це правильно і добре, що він вивчатиме медицину. Він не зміг би пояснити свого оптимізму: він був щасливий і тому приречений на успіх.