Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Налаштована була скептично, тому що знала: іноді в неї просто занадто розігрується уява. Водночас думки її були — в усіх розуміннях — про цей вечір, тому слід почуватися розкуто. Сесилія скинула чорну крепдешинову сукню, яка впала на підлогу; лишившись на підборах та у спідній білизні, вона почала критично оглядати все, що висіло у шафі, ні на мить не забуваючи: час спливає. Їй була огидна сама думка з'явитися в аскетичному вигляді. Їй хотілося розслабитися, почуватися вільно, але водночас і самодостатньо, упевнено. Насамперед вона прагнула мати такий вигляд, ніби вибір одягу не забрав у неї багато часу. Внизу на кухні очікування досягло критичної межі, тоді як хвилини, які Сесилія бажала провести наодинці з братом, стрімко спливали. Невдовзі прийде мати й питатиме, як розмістити гостей за столом; спуститься зі своєї кімнати Пол Маршалл і захоче товариства, а там і Роббі зазирне у двері. І як їй поміркувати спокійно?

Вона провела рукою вздовж кількафутової особистої історії, стислого літопису її смаку. Тут були бавовняні сукні з підліткових років — безглузді, безформні, безстатеві — саме такими вони зараз видавалися,— і хоча на одній яскравіла винна пляма, а на іншій була дірка, пропалена першої цигаркою, Сесилія не могла примусити себе викинути ці вбрання. Тут було і плаття з першим несміливим натяком на підшиті плічка, а інші — вже сміливіші: старші сестри нарощують м'язи, скидають хлоп'ячі роки, згадують про талію і вигини, видовжують спідниці з самодостатньою зневагою до чоловічих мрій. Її останній і найкращий убір, куплений на честь випускного ще перед тим, як вона дізналася про свої жалюгідні оцінки: вечірня сукня, що обтягувала фігуру, темно-зелена, з оголеною спиною і хомутиком на шиї. Занадто химерна, щоб уперше показатися тут у такому. Сесилія провела рукою далі і знайшла муарове шовкове плаття з плісированим ліфом і фестонами на подолі — безпрограшний вибір, оскільки рожева барва була приглушена і певною мірою нагадувала зів'ялу троянду, а це добре пасує до вечірнього одягу. Потрійне дзеркало теж так вважало. Сесилія взула інші туфлі, замінила гагат на перли, підправила макіяж, перечесала волосся, трохи бризнула парфумами у викот сукні, який тепер був глибший, і повернулася в коридор; усе це не зайняло й п'ятнадцяти хвилин.

Сьогодні, трохи раніше, вона бачила старого Гардмена, який обходив будинок, тримаючи плетеного кошика й замінюючи електричні лампочки. Можливо, світло вгорі стало різкішим, бо вона ніколи раніше не мала таких труднощів з цим дзеркалом на сходах. Уже з відстані сорок футів вона побачила, що воно не дасть їй пройти: рожевий колір здавався невинно-блідим, талія — надто високою, а сукня розліталася, як у восьмирічної дівчинки, що виряджається на вечірку. Бракує тільки ґудзиків з намальованими кроликами. Наблизившись, Сесилія побачила, що в шорсткій гладіні старовинного скла її віддзеркалення меншає і натомість постає дитина — якою вона була п'ятнадцять років тому. Вона зупинилася і для експерименту підняла руки до голови й зробила з волосся хвостики. Це дзеркало, мабуть, десятки разів бачило, як вона спускається по сходинках на день народження до чергового друга. Це не допоможе покращити її душевний стан — спуститися до всіх в образі (як їй здавалося) Ширлі Темпл.

Смиренно, не дратуючись і не панікуючи, вона повернулася до своєї кімнати. Ніякого замішання: ці занадто яскраві, ненадійні враження, невпевненість у собі, нав'язлива чіткість образів і моторошні незбіги бажаного з дійсним, які огортали знайомі предмети,— то були варіації того, що вона відчувала цілий день. Відчувала, але старалася про це не думати. Окрім того, вона знала, що їй робити, причому знала все в цілому, їй пасує тільки один убір, який їй справді подобається, тож його вона й має надіти. Вона скинула рожеву сукню, яка впала на чорну, та, презирливо їх переступивши, потягнулася по інше плаття — зелене, з оголеною спиною, підготоване на випускний. Натягнувши його, вона відчула, як лагідно шовк торкається шкіри, відчула себе неприступною, у надійній броні; тепер з дзеркала на повний зріст на неї дивилася русалка, діва морська, що випливла з глибин. Сесилія не зняла перлів, перевзулася в чорні туфлі на високих підборах, ще раз підрихтувала зачіску і макіяж, мазнула напахченим пальцем — і, відчинивши двері, не змогла стримати крик жаху. За кілька дюймів від себе вона побачила чиєсь обличчя й піднятий кулак. Першим враженням було, що це видовище гідне пензля радикального митця, як-от Пікассо: сльози, набряклі повіки, мокрі губи й малиновий від горя мокрий ніс. Вона отямилася, поклала руки непроханому гостю на худі плечі й обережно повернула його всім тілом, щоб роздивитися його ліве вухо. Це був Джексон, який хотів постукати в двері. У другій руці він тримав сіру шкарпетку. Відступивши, Сесилія помітила, що хлопчик був у випрасуваних сірих шортах і білій сорочці, але босоніж.