Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Тихого літнього вечора його кроки прискорилися в такт радісним думкам. Попереду, за сто ярдів, був міст, а на ньому виднілася якась біла фігура, що спочатку здалася йому частиною світлого кам'яного парапету. Обриси розпливалися, проте вже за кілька кроків він розрізнив неясну людську постать. На такій відстані він не міг сказати, спиною вона повернута до нього чи лицем. Постать не рухалася, але Роббі відчув, що за ним стежать. Секунду-дві він намагався розвеселити себе історією про привида, але не мав віри в надприродне, навіть у ту надзвичайно невибагливу істоту, що очолює в селі церкву норманської архітектури. Це була дитина — тепер він точно бачив,— тобто, напевно, це Брайоні — у білій сукенці, в якій Роббі бачив її вдень. Зараз він чітко її бачив і підняв руку, гукнувши: «Це я, Роббі»,— але вона не зрушила з місця.

Наближаючись до неї, він подумав, що краще спершу передати листа, а потім уже йти в будинок. Інакше доведеться віддати його Сесилії в присутності інших, може, під наглядом її матері, яка досить прохолодно ставиться до нього, відколи він повернувся. Або він узагалі не зможе віддати листа Сесилії, бо вона триматиме дистанцію. Якщо Брайоні передасть послання, то у Сесилії буде час прочитати його й обміркувати на самоті. Кілька зайвих хвилин можуть пом'якшити її серце.

— Не зробиш мені послугу? — спитав Роббі, підходячи до Брайоні.

Вона кивнула, чекаючи.

— Не збігаєш і не передаси цю записку Сі?

Кажучи це, він вклав конверта їй до рук, і дівчинка без слів прийняла листа.

— Я там буду за кілька хвилин,— почав був він говорити, але вона вже розвернулася й майнула через міст. Він сперся на парапет і вийняв цигарку, споглядаючи, як постать віддаляється, похитуючись і розчиняючись у сутінках. У дівчинки перехідний вік, лагідно подумав він. Дванадцять чи тринадцять років? На хвильку він загубив її з поля зору, а потім побачив, як вона перетнула острів, помітна на тлі темної маси дерев. Потім він знову загубив її і побачив лише раз, коли вона з'явилася знову, в дальньому кінці другого мосту, й обігнула широкий шлях, зрізаючи собі дорогу через моріжок,— і раптом Роббі зірвався з місця, охоплений жахом і цілковитою певністю. У нього вихопився мимовільний німий зойк, і Роббі зробив кілька рвучких кроків уздовж дороги, спіткнувся, побіг далі — і знову зупинився, розуміючи, що переслідувати немає сенсу. Йому більше не було видно дівчинку, тому він приклав долоні до вуст і прокричав ім'я Брайоні. Але це було надто безглуздо. Він стояв, напружуючи зір, щоб побачити її — наче це могло допомогти — і надлюдськими зусиллями катував свою пам'ять, відчайдушно намагаючись повірити в те, що помилився. Але ні, помилки не було. Написаного від руки листа він поклав на розгорнутий том «Анатомії» Ґрея, розділ «Спланхнологія», сторінка 1546, «Піхва». Віддруковані сторінки, ліворуч, біля друкарської машинки, він узяв і поклав у конверт. І не треба фройдівського мудрагельства — помилка була проста й механічна: цнотливий лист лежав згори на малюнку 1236 з його сміливо розкинутими ногами і буйним вінцем лобкового волосся, а нецензурна чернетка лежала поруч на столі. Він знову прокричав ім'я Брайоні, хоча знав, що вона вже біля входу. Певно, що так: за кілька секунд удалині спалахнув вохряний ромб світла, контури якого округлилися, застигли, а потім звузилися, зіщулилися й зовсім щезли: дівчинка ввійшла до будинку, і двері зачинилися.

Двічі за півгодини Сесилія виходила зі спальні, оглядала себе в обрамленому позолотою дзеркалі на сходах і одразу, незадоволена враженням, поверталася перебиратися. Її першим вибором була чорна крепдешинова сукня, що, як показувало дамське люстерко, після правильного перешивання може надати фігурі належної стрункості. Дівоча неприступність підсилювалася глибиною темних очей. Замість якось пом'якшити ефект разком перлів, Сесилія обрала намисто з чистого гагату. Вуста вийшло одразу густо підмалювати помадою. Різні нахили голови, щоб зловити ракурси в потрійному дзеркалі, переконали її, що вона не занадто довговида — принаймні не сьогодні ввечері. Сесилія знала, що на кухні на неї вже чекає мати, а у вітальні — Леон, але все ж таки вона знайшла час повернутися до туалетного столика і бризнути парфумів на ямки ліктів — грайливо, відповідно до настрою,— а потім замкнула по собі двері до спальні.

Але побіжний погляд у дзеркало біля сходів, якими вона квапливо спускалася, показав жінку, яка поспішає на похорон, причому сувору, безрадісну жінку, чий чорний панцир нагадував комашиний — як в істоти, ув'язненій у сірниковій коробочці. Жук-рогач! Ось її майбутнє — вісімдесятип'ятирічна, висохла як тріска вдова. Вона не стала зволікати, а розвернулася на підборах, теж чорних, і знову опинилася у себе в кімнаті.