Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

В інших місцях, між редакційними відписками, посібниками з озеленення й анатомічними атласами, валялися різні листи і листівки: неоплачені рахунки, листи від викладачів і друзів — вітання з першою роботою, які Роббі досі залюбки перечитував, і питання щодо його подальших планів. Останній лист, написаний бурим чорнилом на вайтголльскому поштовому папері, був від Джека Талліса, який дав згоду допомогти коштами для навчання у медичному коледжі. Ще там були анкети, по двадцять сторінок, а також грубезні, надруковані дрібненьким шрифтом, довідники для вступу — з Единбурга і Лондона,— методичні, наполегливі, прозаїчні, вони викликали передчуття нової академічної суворості. Але сьогодні вони пропонували не пригоди і початок нового життя, а вигнання. Роббі бачив цю перспективу: безпросвітна брукована вулиця в далекому місті, обклеєна квітчастими шпалерами кімнатка завбільшки з ящик, старезна жалюгідна шафа; може, махрове покривало, поважні нові друзі — майже всі молодші за Роббі; ванни з формальдегідом, лункі авдиторії — і там ніде немає місця для Сесилії.

З путівників він узяв том про Версаль, позичений з бібліотеки Таллісів. Того дня йому вперше стало ніяково в присутності Сесилії. Ставши навколішки, щоб зняти робоче взуття перед вхідними дверима, він раптом збагнув, що у нього шкарпетки діряві на пальцях і п'ятках, ще й смердять — тому імпульсивно їх стягнув. Яким тоді він почувався ідіотом: шкандибав за нею через увесь хол, до бібліотеки, босоніж. Його єдиною думкою було чимшвидше забратися геть. Він майнув через кухню, і довелося покликати Денні Гардмена до передпокою, щоб забрати черевики і шкарпетки.

Навряд чи Сесилія читала цей трактат з гідравліки Версаля XVIII століття, написаний якимсь данцем, що латиною вихваляв до небес цей витвір рук Ленотра [21] Мається на увазі Андре Ленотр (1613-1700) — французький ландшафтний архітектор, придворний садовод Людовика XIV. . З допомогою словника Роббі подолав за ранок п'ять сторінок, а потім здався і натомість став роздивлятись ілюстрації. Це не та книга, яка припала б до душі Сесилії або комусь узагалі, але вона передала йому з бібліотеки це видання сама, і десь на шкіряних палітурках залишилися відбитки її пальців. Не стримавшись, він підняв книгу і вдихнув запах. Пил, старий папір, запах мила, яким миють руки, але нічого від неї. Як він докотився до такого — до цієї просунутої стадії ідеалізації об'єкта кохання? Звісно, Фройд щось про це сказав — у «Трьох нарисах про сексуальність». А ще — Кітс, Шекспір і Петрарка, і всі інші, і те саме було в «Романі про троянду». Він провів три роки, сухо вивчаючи симптоми, які здавалися йому не більш ніж літературною фантазією, і тепер, на самоті, як довговолосий придворний у капелюсі з пір'ям приходить на узлісся роздивитися викинутий сувенір, Роббі поклонявся її слідам — не носовичку, а відбиткам пальців! — знемагаючи від презирства своєї дами.

Проте, вставляючи аркуш у друкарську машинку, він не забув про копірку. Він надрукував дату і звертання й негайно почав зі звичайного виправдання за свою «незграбну і недбалу поведінку». Потім зупинився. Чи збирається він узагалі розкрити свої почуття, а якщо так, то наскільки?

«Це слабке вибачення, але я помічаю останнім часом, що геть гублю голову в твоїй присутності. Ну, я ніколи ще не входив до чужого будинку босоніж. Точно перегрівся!»

Яка ж вона жалюгідна — ця легковажність самозахисту. Роббі був схожий на хворого з відкритою формою туберкульозу, який удає застуду. Він двічі клацнув важелем переносу рядків і почав друкувати наново: «Це не виправдання, я знаю, але останнім часом у мене, здається, страшенно паморочиться голова, коли ти поряд. Хіба раніше я входив босим до будинку? І хіба я бодай колись трощив старовинні вази?» Він уперся руками в клавіші, відчувши бажання знову надрукувати її ім'я. «Сі, не думаю, що винна в цьому спека!» Тепер блазнювання перейшло у мелодраму або у нарікання. Риторичні питання незграбні, а знак оклику вживається тим, хто змушений кричати, щоб його ясніше зрозуміли. Роббі знаходив виправдання такій пунктуації тільки в листах від матері, де низка з п'яти знаків оклику позначала хороший анекдот. Він повернув барабан, викреслив написане й почав набирати знову. «Сесиліє, не думаю, що варто звинувачувати спеку». Тепер від гумору й сліду не стало, натомість прокрався натяк на жалість. Треба повернути знак оклику. Збільшення обсягу — не єдина його роль.