Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Покінчивши з драмою і відчувши полегшення, Брайоні, остерігаючись битого скла, почала обережно обходити храм, ступаючи по траві, яка сусідувала з ріденьким підліском, що проріс серед дерев. Винищення кропиви означало самоочищення, це було дитинство, яке — тепер дівчинка це усвідомила — їй більше ні до чого. Якийсь худосочний корінець втілив її таку, якою вона була раніше. Але цього було недостатньо. Твердо стоячи на ногах у траві, вона завдала тринадцять ударів — за кожний прожитий рік. Вона порвала з безпорадністю немовляти, інфантильністю, залежністю від інших, і зі школярським прагненням похвалитися, і з дурістю в одинадцять років — гординею від першого написаного оповідання й залежністю від маминої хорошої думки. Усе це пролетіло в неї над лівим плечем і впало їй до ніг. Тонкий кінчик лозини, розтинаючи повітря, свиснув. «Годі! — мало це означати.— Досить! Ось тобі!»

Її все швидше захоплювала сама дія, і дівчинка почала промовляти в такт своїм рухам уявний газетний репортаж. «Ніхто на світі не перевершить Брайоні Талліс, яка представлятиме наступного року свою країну на Олімпійських іграх у Берліні й неодмінно виграє золото. За нею уважно стежили фахівці, вони вражені її технікою — тою перевагою, яку їй надають босі ноги, оскільки це зміцнює її рівновагу, таку важливу в цій галузі спорту,— адже кожний палець відіграє свою роль; манера, якою вона рухає зап'ястям і стискає руку під час удару, розподіл ваги, оберти стегнами, щоб отримати додаткові сили, неперевершена звичка витягувати пальці вільної руки — ніхто не може зрівнятися з цим. Самоучка, найменша дочка високопосадовця. Подивіться на її зосереджене обличчя: як вона оцінює кут, як кожен удар влучає в ціль, з якою нелюдською точністю вона зрізує кожне стебло кропиви. Для досягнення такого рівня треба повної відданості справі. А вона ж мало не змарнувала своє життя на драматургію!»

Брайоні раптом почула, що на мосту позаду грюкоче двоколка. Нарешті Леон. Вона відчула його погляд. Ось його найменша сестричка, яку він востаннє бачив на вокзалі Ватерлоо лише три місяці тому — а зараз вона входить до міжнародної еліти? Через примху вона не дозволила собі озирнутися та впізнати його: пора йому знати, що тепер вона незалежна від чужої думки, навіть братової. Він — великий майстер, поглинутий хитросплетіннями свого мистецтва. Окрім того, він має зупинити двоколку і сам підбігти до сестри берегом, і тоді Брайоні доведеться люб'язно витримати вітання.

Поступове стихання стукоту коліс і копит на мосту вона сприйняла як знак від брата, як професійну повагу. І все-таки на душі лишився певний осад, смуток, і вона продовжила шматувати траву, обходячи храм на острові, доки бричка не зникла з обрію. Успіхи Брайоні увінчалися рваною лінією дрібно пошматованої кропиви й дошкульними білими пухирями на ногах. Кінчик лозини виспівував, вигинаючись дугою, листя і стебла розліталися навсібіч, але дедалі важче ставало викликати захоплені крики натовпу. Барви її фантазії зблякали, захват від ударів поступово зникав, рука боліла. Брайоні стала самотньою дівчинкою, яка лупцює палицею кропиву, і нарешті зупинилася, відкинула лозину під дерево й роздивилася навколо.

Ціна захоплених мрій — пробудження, ця мить повернення до реальності, перегляду минулого, коли все здається трохи гіршим. Виниклі в уяві деталі, колись такі пишні, правдоподібні, під тягарем реальних фактів перетворюються на дурниці. Це повернення було важким. «Прокинься»,— іноді шепотіла сестра, будячи її від кошмару. Брайоні втрачала свою божественну силу творити, але досить було одного моменту повернення, щоб втрата стала явною: почасти мрію підживлює ілюзія, що людина беззахисною перед її логікою: міжнародна конкуренція змушує змагатися на найвищому рівні серед найкращих, щоб досягти визнання в цьому виді спорту — в збиванні й чухранні кропиви,— і рухатися далі, догоджаючи галасливій юрбі, стати найкращою і — що важливіше — унікальною. Але, звісно, це все в її уяві, це вигадане нею і про неї, а тепер вона знов опинилася в цьому світі, а не в уявному, створеному нею, і на тлі присмеркового небокраю почувалася змалілою. Вона втомилася бути просто неба, але й іти додому ще не була готова. Невже це справді все, це і є життя — або хата, або природа? Хіба людям нема більше куди йти? Брайоні відвернулася від храму на острові й почимчикувала до мосту ідеальним газоном, скошеним кроликами. Перед нею, осяяні смерковим сонцем, висіли хмаринки машкари, і кожна по-особливому погойдувалася, наче закріплена невидимою еластичною ниткою — таємничі залицяння, комашине багатство, яке має свій незбагненний сенс. Одержима духом бунтарства й опору, Брайоні видерлася крутим трав'янистим схилом до мосту і, ставши на дорозі, вирішила, що так і стоятиме тут на шляху, доки з нею не станеться щось значуще. Це було викликом, який вона зробила сенсом свого життя: вона ні на що не реагувала, навіть на материн заклик до вечері. Вона просто чекатиме на містку, спокійно і вперто, чекатиме на події — реальні, а не створені її уявою, які й дадуть відповідь на виклик і розвіють її нікчемність.