Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Храм на острові, побудований у стилі а-ля Ніколас Реветт [17] Nicholas Revett (1720-1804) — англійський архітектор і художник, представник неокласицизму. у вісімдесятих роках вісімнадцятого століття, був задуманий як пам'ятка, як приманка, чия краса мала підкреслити пасторальний ідеал, а зовсім не з релігійною метою. Споруда стояла досить близько до води, зведена над берегом, щоб кидати примхливе віддзеркалення на озеро, а перспектива являла собою ряд колон і фронтон, наполовину схований серед берестів і дубів, якими був навколо обсаджений. Зблизька храм мав жалюгідний вигляд: волога просочувала штукатурку, і через це відпадали цілі шматки. Десь наприкінці дев'ятнадцятого століття це спробували незграбно замастити нефарбованим цементом, який набув брунатного кольору й надав будівлі пістрявого, хворого вигляду. В іншому місці зогнивали крокви, випинаючись, як ребра в тварини, що здихає з голоду. Від подвійних дверей, що вели у круглу залу, увінчану склепінчастим дахом, тепер і сліду не стало, тож кам'яна підлога була густо вкрита листям, листяним перегноєм і послідом різних тварин і птахів, які сновигали туди-сюди. У прегарних георгіанських вікнах не лишилося жодної шибки, бо наприкінці двадцятих років їх повибивали Леон і його друзі. Високі ніші, в яких колись стояли статуї, тепер спорожніли, натомість павутиння оплітало брудні руїни. Єдиним предметом меблів тут була лавка, принесена з сільського крикетного поля — знову ж таки справа рук юного Леона і його жахливо невихованих шкільних друзів. Її відірвані ніжки використовувалися, щоб вибивати шибки, і валялися за порогом церкви, тихо припадаючи землею у заростях кропиви і друзок скла.

Точно як павільйон біля плавального басейну за стайнею був імітацією храму, церква мала нагадувати архітектуру Роберта Адама, хоча в родині Таллісів ніхто гадки не мав, що воно, власне, таке. Може, це такий стиль колон, чи фронтону, чи пропорцій вікон. У різні періоди, але найчастіше на Різдво, в особливо гарному гуморі, члени родини, прогулюючись по містках, обіцяли детально з'ясувати це питання, але ніхто й за холодну воду не брався, щоб виконати обіцянку, бо невдовзі починали гарячково святкувати Новий рік. Не так занепад, як спогад про величний задум храму надавав цій безглуздій будівлі особливо жалюгідного вигляду. Храм був сиротою світської гранд-дами, і тепер нікому було глядіти цю дитину, нікому було пестити і викохувати її, не було чого успадковувати цьому нащадку, тому це дитя передчасно зістарилося й опустилося. На мурі була вузька пляма сажі заввишки у людський зріст: колись двоє волоцюг там вчинили неподобство, розпаливши багаття, щоб засмажити краденого коропа. Уже давно на траві валявся закинутий поморщений старезний черевик, який поволі пробували на зуб кролики. Та коли Брайоні сьогодні глянула, черевика вже не було: усьому настає кінець. Думка про те, що храм убрався в жалобну чорну стрічку, оплакуючи згорілий маєток, жадаючи його величної та незримої присутності, створювала трохи релігійну атмосферу. Ця трагедія рятувала храм від фальшу.

Важко довго збивати дрючком кропиву — й за цей час не вигадати якусь історію, і похмура Брайоні незабаром поринула у творчий процес, хоча світові здавалася просто дівчиськом не в гуморі. Вона знайшла рівну ліщинову гілку й очистила її від кори. Зараз буде копітка праця. Висока чепурна кропива, яка кокетливо звісила голову набік, а листя випнула вперед, як руки в захисному жесті,— це була Лола, і хоча вона рюмсала та скиглила, благаючи пощади, усе одно її нікчемне тіло поставили навколішки та зломили трифутовою лозиною. Це було надто приємно, щоб на цьому зупинитися, і наступні кущики кропиви теж були Лолою; ще одну рослину, яка схилилася щось прошепотіти на вухо сусідці, збили, вдаривши просто по обурливо-брехливих устах; а ось інша, осторонь, схилила голову, плекаючи отруйні інтриги: в колі юних шанувальників вона поширює плітки про Брайоні. Хай як це сумно, але шанувальникам доведеться згинути разом з їхнім ідеалом. Потім кожну рослину дівчинка ототожнювала з одним зі смертних гріхів: гординею, зажерливістю, сріблолюбством, злобою — і за кожний гріх кропива платила життям. В останньому пориві злості вони падали до ніг Брайоні, намагаючись вжалити їй пальці. Коли Лолу вже було добито, три пари молодих рослин стали жертвою поганої акторської гри близнюків — відплата була холодною, дітям не було зроблено жодних поступок. Потім і сама драма втілилася в кропиві, навіть у кількох кущиках: недалекоглядність, змарнований час, плутані думки інших, безнадійність лицедійства — у саду мистецтв це були бур'яни, які мають згинути.