Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Їх проводжав почет офіційних осіб (серед них я впізнала директора музею) і один фотограф. Двоє молодих чоловіків тримали парасольки над головами подружжя Маршаллів, коли пара спускалася до колон. Я вповільнила ходу, але не зупинилася, щоб не привертати до себе уваги. Всі почали по колу потискати руки, і на якісь слова лорда Маршалла озвався хор добродушного сміху. Лорд спирався на палицю — лаковану тростину, яка вже стала його прикметою. Він, його дружина і директор музею позували на камеру, а потім Маршалли пішли у супроводі молодиків у костюмах і з парасольками. Музейні працівники лишилися на сходах. Я занепокоєно дивилася, в який бік підуть Маршалли, щоб не зіткнутися з ними в лоб. Вони вирішили обійти гармати ліворуч, тож я пішла з другого боку.

Частково схована гарматними жерлами і постаментами, частково прикрита піднятою парасолькою, я сама була в тіні, але все бачила. Вони йшли мовчки. Я впізнала його за світлинами. Незважаючи на плями, які свідчили про захворювання печінки, й пурпурові прожилки під мішкуватими очима, він усе одно видавався типовим жорстоким крутієм, хоч і дещо низького польоту. Від віку його обличчя всохло й позбулося колишньої асиметрії. Щелепа скоротилася — зіщулення кісток і шкіри пішло на користь. Він трохи трусився на ходу, була помітна плоскостопість, але рухався нівроку як на свої вісімдесят вісім. Колись починаєш судити про такі речі. Але його рука міцно вхопилася за тростину — підпора йому не для прикраси. Часто писали про те, скільки доброго він зробив для громадськості. Може, він усе життя спокутував свій злочин. Або, може, він просто бездумно, як вітер, мчав по життю, королем якого завжди був.

Щодо Лоли — моєї життєрадісної кузини з вічною цигаркою в зубах,— то вона, як і раніше, худорлява й м'язиста, як гончак, і досі вірна. Хто б міг подумати? Це, як то кажуть, її хліб з маслом. Може, так думати негарно, але саме це майнуло у мене в голові, щойно я поглянула на неї. Вона була вбрана в соболину шубу і полум'яно-червоний крислатий капелюх. Сміливо, але не вульгарно. Має майже вісімдесят, а досі на високих підборах. Вони цокотіли асфальтом, наче у молодої жінки. І натяку на цигарки. Живе начебто за містом, веде здоровий спосіб життя, та ще й ця штучна засмага! Тепер на зріст вона вища, ніж її чоловік, і — безперечно — сильніша. Але було в ній і щось комічне — чи я хапаюся за соломинку? На ній був густий макіяж: кричуща помада, надто товстий шар тонального крему і пудри. Я завжди в цьому питанні була пуританкою, тому вважаю себе пристрасною суддею. Мені здалося, що є тут щось від сценічної лиходійки: худа постать у чорному вбранні, аж полум'яні вуста. Дати їй цигарку, а під пахву — болонку,— і кузина змогла б зіграти Круеллу де Віль [66] Негативна героїня з диснеївського мультфільму «101 далматинець». .

Ми розминулися за лічені секунди. Я піднялася східцями, стала під фронтоном, ховаючись від дощу і спостерігаючи за тим, як пара прямує до машини. Йому допомагали першому, і я побачила, який він немічний. Поперек у нього не згинався, стати на одну ногу було неможливо. Його просто підняли та вмостили на сидінні. Далі відчинили дверцята для леді Лоли, яка склалася навпіл з жахливою спритністю. Я дивилася, доки «ролс-ройс» не від'їхав, а тоді пішла. Від цього видовища мені на серце ліг тягар, і я намагалася не думати про цю зустріч. На сьогодні вже натерпілася. Але здоровий вигляд Лоли стояв у мене перед очима, коли я здавала сумку у гардероб і віталася зі швейцарами. За тутешніми правилами, відвідувача треба супроводжувати до читальної зали у ліфті, а я не вмію вести невимушені балачки в обмеженому просторі. Перекидаючись фразами — огидна погода, але на вихідні поліпшиться,— я не могла не думати про ту зустріч суто в аспекті здоров'я: може, я й переживу Пола Маршалла, але Лола, звісно, переживе мене. Наслідки зрозумілі. Та давня справа стояла між нами всі ці роки. Як одного разу висловився мій редактор: публікація твору означатиме судовий процес. Але навряд чи зараз я маю через це перейматися. Уже й так досить такого, про що не хочеться думати. Я прийшла сюди у справі.

Деякий час я спілкувалася з архіваріусом. Вручила йому стос листів, де містер Нетл писав мені про Дюнкерк, і їх прийняли вельми вдячно. Вони зберігатимуться з усіма іншими, які я передала. Архіваріус познайомив мене з послужливим старим полковником «Баффсу», теж істориком-аматором, який прочитав відповідні сторінки мого рукопису і факсом надіслав свої уточнення. Мені передали його замітки — запальні, але рятівні. Слава Богу, я поринула в них з головою.