Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Вони не відривали від неї очей, і вона повторила:

— Мені дуже шкода.

Це звучало безглуздо і нерозмірно завданій шкоді — начебто вона перекинула горщик з чиєюсь улюбленою рослиною чи забула про день народження.

— Просто зроби все, про що ми попросили,— тихо мовив Роббі.

З оцим «просто» речення прозвучало майже миролюбно, але ще не зовсім.

Вона сказала «звісно», розвернулася й пішла геть, свідома, що вони спостерігають, як вона заходить до зали і прямує до кас. Вона сплатила проїзд до «Ватерлоо». Коли ж підійшла до турнікетів і озирнулася, їх уже не було.

Показавши квиток, вона пройшла у брудному жовтому світлі до гуркітливого й рипучого ескалатора, і він повіз її вниз, овіюючи штучним вітром з темних надр, подихом мільйона лондонців, охолоджуючи їй обличчя й шарпаючи плаща з каптуром. Вона стояла нерухомо, дозволяючи нести себе вниз, вдячна, що долає відстань без болю у п'ятці. Брайоні була здивована, як безтурботно почувається, але в душу закрадався й легкий сум. Чи це розчарування? Вона ніяк не чекала, що їй пробачать. Те, що вона відчувала, більше нагадувало ностальгію, тільки невідомо за чим. Але їй було сумно лишати сестру. Їй бракуватиме сестри — точніше, сестри з Роббі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не знищили цього почуття. Ці думки заспокоювали її, коли вона спускалася ще глибше у підземку. Як Сесилія поглядом стримувала його. Яким ніжним був її голос, коли вона виривала Роббі зі спогадів про Дюнкерк, про шлях, який туди вів. Вона так говорила іноді до Брайоні — коли Сесилії було шістнадцять, а молодшій сестрі — шість, і тій було погано. Або вночі, коли Сесилія приходила врятувати її від жахливого сну і забрати до себе в ліжко. Говорила майже такі самі слова: «Прокинься. Це лише поганий сон. Брайоні, прокинься». Як легко забулася та беззастережна родинна любов! Брайоні у туманному брунатному світлі ковзала вниз, майже на саме дно. Інших пасажирів не було, а повітря зненацька стало непорушним. Вона заспокоїлася, усвідомивши, що їй треба робити. Усе разом — відвідування батьків і написання офіційного листа — забере небагато часу. А решту дня вона буде вільна. Вона знала, чого від неї вимагається. Не просто листа, а нового твору, спокути, і вона готова почати.

Б. Т.

Лондон, 1999

Який дивний був час! Сьогодні мій сімдесят сьомий день народження, і я вирішила востаннє завітати до бібліотеки Імператорського військового музею у Ламбеті. Ця книгозбірня пасує особливо стану моєї душі. Читальна зала розташована просто під склепінням будівлі, де раніше була Королівська лікарня при Віфлеємській каплиці — колишній Бедлам. Там, де стражденні колись возносили молитви, тепер збираються вчені досліджувати колективне божевілля війни. По обіді рідня має прислати по мене автомобіль, а тим часом я вирішила розвіятися, уточнюючи останні деталі, й попрощатися з архіваріусом і товариськими швейцарами, які всі ці зимові тижні супроводжували мене в ліфті вгору та вниз. Також я маю здати в архів дюжину довгих листів від старого містера Нетла. Вважаю, що зробила собі подарунок на день народження: проведу годину-дві, вдаючи заклопотаність і вирішуючи дрібні домашні проблеми, які теж входять до вимушеного, небажаного прощання. З таким само настроєм я вчора вдень працювала в себе у кабінеті; тепер чернетки впорядковані й датовані, ксерокопії джерел підписані, узяті з бібліотеки книжки вже можна повертати, все розкладене по відповідних теках. Я завжди любила насамкінець як слід навести лад.

Було дуже холодно і сльотаво, а я була не в гуморі, щоб їхати на громадському транспорті. Я взяла таксі від Регентського парку, і коли машина огинала центр Лондона, я думала про тих злощасних в'язнів Бедламу, які колись були мішенню розваг — і з жалістю думала про себе, бо незабаром мушу приєднатися до їхніх лав. Результати мого медичного огляду готові, і я пішла до лікаря, який казав учора вранці забрати їх. Новина не втішає. Він так і висловився, щойно я сіла. Мій головний біль, відчуття тиску у скронях — це особливе зловісне передвістя. Він показав на рентгенівському знімку якусь гранульовану розмазану ділянку. Я помітила, що кінчик олівця тремтів у нього у руці, і подумала, що лікар теж хворий на якийсь нервовий розлад. Сподіваюся, так і є, бо мені кортить «убити гінця». Я пережила, сказав він, низку крихітних, майже непомітних інсультів. Процес буде повільний, але мій мозок, мій розум, згасає. Незначні провали у пам'яті, що чекають на всіх нас у певному віці, стануть більш помітними, більш виснажливими, доки не прийде час, коли я не помічатиму їх, тому що втрачу здатність будь-що розуміти взагалі. Не зможу пригадати, що було дні тижні тому, вранці, ба навіть десять хвилин тому. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім'я і те, що я зробила за своє життя — цього вже не буде. За два, три або чотири роки я не впізнаватиму старих друзів, які ще живі, а коли прокидатимуся вранці, не впізнаватиму власної кімнати. Та й скоро мене там не буде, тому що мені знадобиться постійний догляд.