Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

«Абсолютно недоречно [підкреслено двічі] для військовослужбовця Британської армії казати „Бігом!“. Тільки американець міг би віддати таку команду. Правильний термін — „Бігом руш!“».

Мені подобаються ці дрібниці, цей пуантилістський підхід до життя, виправлення огріхів загалом дає задоволення.

«Нікому не спаде на думку сказати „двадцятип'ятифунтова гармата“. Сказали б скоріше „двадцятьп'ятка“ або „гармата на двадцять п'ять“. Досить дивно звучить навіть для того, хто не мав справи з Королівською артилерією».

Як поліція в пошуках злочинця, ми навкарачки нишпоримо в пошуках істини.

«Ваш герой з Королівської армії носить берет. Про мене, це не так. Окрім танкового корпусу, навіть у 1940-му році інші військові такого не носили. Гадаю, краще вам надіти на нього кашкета».

Нарешті полковник, який починав листи звертанням «міс Талліс», дозволив собі дещо дратівливо натякнути на мою стать, щоб показати, що я не туди лізу. Та що взагалі наше плем'я тямить у таких справах?

«Мадам [підкреслено тричі] — на „Штуки“ ніколи не вантажили ніяких „тисячотонних бомб“. Чи знаєте Ви, що і фрегат військово-морського флоту навряд чи стільки важить? Пропоную Вам докладніше дослідити це питання».

Та це просто друкарський чортик. Я ж мала на увазі «фунт». Я виправила вказане й написала полковнику вдячного листа. Заплатила за ксерокопії деяких документів, які склала до теки для свого архіву. Повернула бібліотекарю використані книги й викинула непотрібні папери. Тепер з робочого простору виметено всі мої сліди. Прощаючись з архіваріусом, я дізналася, що Фонд Маршалла готовий надати музею грант. Потому як я потиснула руки іншим бібліотекарям і пообіцяла написати у книзі подяку, мене передоручили швейцару, який повіз мене вниз. Дівчина у гардеробі дуже чемно викликала таксі, а один з молодих швейцарів виніс мою сумку аж на тротуар.

Повертаючись на північ, я думала про листа від полковника, вірніше, про власне задоволення від цих дрібних правок. Якби я справді так дбала про факти, то мала б написати іншу книгу. Але я виконала свою роботу. Інших версій не буде. Ось що я думала, перш ніж заснути, коли ми в'їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем. Коли водій збудив мене, таксі вже стояло біля будинку в Регентському парку, де моя квартира.

Я підшила папери з бібліотеки, зробила сандвіч, спакувала валізу на одну ніч. Рухаючись у власній квартирі, від одного знайомого місця до іншого, я була свідома, що роки моєї незалежності невдовзі минуть. На столі була фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Настане день, коли я питатиму, хто це. Я заспокоювала себе, гаючи час, вибираючи сукню, в яку вберуся на свій день народження. Недуга насправді омолоджує. Я схудла порівняно з попереднім роком. Перебираючи вішаки з уборами, я зрештою забула про діагноз. Спинилася на сизому кашеміровому платті, пошитому за фасоном англійської блузки. Потім легко було дібрати інші аксесуари: білий атласний шалик, успадковану від Емілі камею, лаковані туфлі-човники на високих підборах і, авжеж, чорну шаль деворе. Я замкнула валізу та здивувалася, яка вона легка, коли несла її у коридор.

Секретарка прийде завтра, я ще не встигну повернутися. Я залишила їй записку з переліком доручень, потім узяла книжку і чашку чаю, сіла у крісло біля вікна з краєвидом на парк. Я завжди вміла не думати про те, що мене насправді турбує. Але читати не змогла. Надто хвилювалася. Подорож до села, обід на мою честь, відновлення сімейних уз... А в мене ж відбулася одна з тих класичних бесід з лікарем. Я мала б поринути у депресію. Може, я, як зараз кажуть, «у неадекваті»? Гадаю, це нічого не змінить. Автомобіля ще півгодини не буде, і я хвилювалася. Підвелася з крісла, кілька разів пройшлася туди-сюди кімнатою. Якщо я сиджу занадто довго, болять коліна. Мене не відпускала думка про Лолу, тяжкий вираз цього худого нафарбованого обличчя, її сміливість ходити на небезпечно високих підборах, жвавість, з якою кузина пірнала у «ролс-ройс». Невже я змагалася з нею, міряючи кроками килим між каміном і диваном? Я завжди думала, що світське життя й цигарки доконають її. Навіть коли їй перевалило за п'ятдесят, я й далі так вважала. Але й у вісімдесят вона ненаситна, з палахким поглядом. Вона завжди була лідером, старшою дівчиною, яка на крок випереджала мене. Але в останній важливій справі я випереджу її, а вона хай живе до ста. За мого життя я не можу це опублікувати.