Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

«Ролс-ройс», певно, вразив мене, бо коли по мене прийшла машина, спізнившись на п'ятнадцять хвилин, вона розчарувала. Такі речі зазвичай мене не обходять. Це було запорошене міні-таксі з нейлоновим хутром під зебру на задньому сидінні. Але водій, Майкл, був веселим вест-індійським хлопцем, який узяв мою валізу й не полінувався посунути переднє сидіння максимально вперед, щоб мені було більше місця. Щойно ми з'ясували, що я не терплю, коли музика б'є по мізках, незалежно від гучності, а він трохи скинув із себе похмурість, ми порозумілись і заговорили про сім'ї. Він ніколи не знав свого батька, а мати була лікаркою у шпиталі. Сам він скінчив юридичний факультет Лестерського університету, а тепер стажувався в Лондонській школі економіки і політології, щоб писати докторську дисертацію про законність і низький рівень життя у країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона у напрямку похмурого Веставею, водій виклав мені стислий зміст свого дослідження: не буде закону про власність — не буде капіталу, а отже, не буде багатіїв.

— Одразу видно справжнього правника,— зауважила я.— Манка справа для вас.

Він з чемності реготнув, хоча, мабуть, подумав, що я несосвітенно дурна. У наші дні абсолютно неможливо скласти бодай якусь думку про чужий рівень освіченості за мовленням, одягом або вподобаннями у музиці. Безпечніше ставитися до кожного стрічного як до видатного інтелектуала.

За двадцять хвилин ми вже досить наговорилися, і коли авто виїхало на шосе, а мотор загудів рівно, я знову заснула, а коли прокинулася, ми вже були на путівці, й чоло моє стиснув страшенний біль. Я вийняла з сумки три пігулки аспірину, які розжувала та з огидою проковтнула. Яку ще частку моєї свідомості втрачено, що ще вигладилось у мене з пам'яті, якщо зі мною уві сні стався новий мікроінсульт? Я ніколи не дізнаюся. Сама тоді, у маленькому автомобільчику, я вперше відчула щось подібне до розпачу. Паніка — занадто сильне слово. Певною мірою — клаустрофобія, безпорадне ув'язнення у процесі занепаду і відчуття, що я зменшуюся. Я торкнула Майкла за плече і попросила ввімкнути музику. Він вирішив, що я поступаюся йому, тому що ми вже майже доїхали, і відмовився. Але я наполягала, і тому знову салон заполонили лункий басовитий стукіт і шум, а на цьому фоні співав приємний баритон щось на карибському наріччі, у ритмах дитячих віршиків або у такт стрибкам через скакалку на дитячому майданчику. Це мені допомогло. І розрадило. Пісня звучала по-дитячому, хоч я підозрювала, що вона виражає якісь страшні почуття, вирування пристрастей. Я не просила перекласти.

Музика досі грала, коли ми під'їхали до готелю «Тілні». Понад двадцять п'ять років минуло відтоді, як я була тут на похороні Емілі. Я вперше помітила, що паркові дерева кудись поділися, гігантські в'язи вичахли від хвороб, а дуби спиляли, щоб звільнити місце на поле для гольфу. Ми пригальмували, пропускаючи гравців у гольф та їхніх кадді [67] Caddy — хлопчик, який підносить чи підвозить ключки для гри у гольф. . Я не могла не думати про них як про правопорушників. Гай, що оточував старе бунгало Ґрейс Тернер, ще був, і коли ми обігнули алейку буків, то зору відкрився сам будинок. Ностальгія тут нічим не зарадить — це місце завжди було потворним. Але зоддалік воно здавалося геть застиглим і беззахисним. Плющ, який посадили, щоб пом'якшити різкість, створювану яскраво-червоним фасадом, обдерли — може, щоб зберегти цегляну кладку. Незабаром ми вже під'їжджали до першого мосту, і я побачила, що озера вже немає. Долаючи міст, ми були підвішені над квадратом ідеальної трави, яку іноді можна побачити у старих ярах. Саме по собі це б не створювало неприємного враження, якби не знати, що там було колись: осока, качки, а ще — гігантський короп, якого засмажили двоє волоцюг і ласували ним у храмі на острові. А храм теж зник. Там, де він стояв, тепер були дерев'яна лавка і смітник. Острів, який, звісно, уже не був островом, являв собою довгий гладкий моріжок, нагадуючи величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Навколо зміїлася гравійна стежка, тут і там виднілися лави і круглі садові ліхтарі. У мене не було часу, щоб знайти те місце, де я колись сиділа і втішала юну леді Лолу Маршалл, бо ми вже їхали через другий міст, а потім загальмували на асфальтованій стоянці, яка тягнулася на всю довжину будівлі.

Майкл заніс мою валізу до стійки реєстрації у старій залі. Як дивно, що тут взяли на себе труд покласти на чорно-білі кахлі плетений килим. Мабуть, через акустику, хоча я ніколи не звертала уваги. У невидимих динаміках переливалися «Пори року» Вівальді. Стояв пристойний стіл червоного дерева з комп'ютерним монітором на ньому і вазою з квітами, а обабіч спокій сторожили два лицарські обладунки; на обшивці стін — схрещені алебарди і герб; над ними висів портрет, який раніше прикрашав обідню залу: цей портрет дідусь приніс, щоб здавалося, наче в нас давній родовід. Я дала Майклу на чай і щиро побажала йому успіху з правом на власність і подоланням бідності. Намагалася таким чином виправдати своє дурне зауваження щодо правників. Водій побажав мені щасливого дня народження, потиснув руку — легко і сором'язливо — й пішов. Дівчина з серйозним обличчям, у діловому костюмі, яка сиділа за столом, дала мені ключ і сказала, що стару бібліотеку зарезервували винятково для нашої вечірки. Дехто з гостей, які вже прибули, вийшов провітритися. План був зібрати прибулих випити о шостій. Носій принесе мою валізу. Для моєї зручності є ліфт.