Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

— Так.

Він стрівся поглядом з Сесилією і кивнув.

— І якщо можеш щось пригадати про Денні Гардмена: де він був, що робив, коли саме, хто його бачив,— усе, що зробить його алібі сумнівним,— ми хочемо це почути.

Сесилія записувала їхні адреси. Брайоні похитала головою і почала щось говорити, але Роббі не звертав на це уваги й перебив. Він підвівся та глянув на наручний годинник.

— Часу обмаль. Ми проводимо тебе до метро. Ми з Сесилією хочемо хоч трохи побути наодинці, перш ніж я поїду. А ти залишок дня присвятиш тому, що напишеш заяву і даси знайти батькам, що приїдеш. І починай обдумувати листа, який надішлеш мені.

Виклавши ці стислі настанови, він вийшов з-за столу й рушив до спальні.

Брайоні теж підвелася та сказала:

— Може, старий Гардмен казав правду. Денні всю ніч був з ним.

Сесилія хотіла передати їй згорнутий папірець з адресами. Роббі застиг у дверях спальні.

— Що ти хочеш цим сказати? — промовила Сесилія.— Що ти кажеш?

— Це був Пол Маршалл.

У запалій тиші Брайоні намагалась уявити, які картини пропливають у них у головах. Вони ж роками все уявляли по-іншому. І все ж таки: хай новина і вражала, але це була тільки деталь. Нічого суттєвого вона не міняла. І ролі Брайоні так само.

Роббі повернувся до столу.

— Маршалл?

— Так.

— Ти його бачила?

— Я бачила чоловіка, на зріст як він.

— І як я.

— Так.

Сесилія роззирнулася — зараз почне шукати цигарки. Роббі знайшов пачку і кинув їй через кімнату. Сесилія затягнулась і сказала, видихнувши дим:

— Важко повірити. Так, він дурень, я знаю...

— Зажерливий дурень,— мовив Роббі.— Але я не можу уявити його з Лолою Квінсі, навіть на п'ять хвилин, яких треба було...

Брайоні знала, що після всього, що сталося, після всіх наслідків таке твердження несерйозне, але відчула спокійне задоволення від нової приголомшливої звістки:

— Я щойно прийшла з їхнього вінчання.

І знову — вражені вигуки, недовірливі перепитування. Вінчання? Сьогодні вранці? Клепгем? Потім запала тиша, яку порушували окремі репліки.

— Його знайду.

— Ти цього не зробиш.

— Я його вб'ю.

А потім:

— Пора йти.

Ще стільки треба було сказати! Але їх, здавалося, виснажила чи то присутність Брайоні, чи то тема. Або їм просто хотілося побути наодинці. Хай там як, але стало зрозуміло: зустріч добігає кінця. Увесь інтерес було вичерпано. Хай усе зачекає, доки Брайоні не напише листа. Роббі виніс зі спальні однострій і кашкет. Брайоні помітила капральські нашивки.

— Він недоторканний,— казала йому Сесилія.— Вона його покриватиме завжди.

Кілька хвилин вона шукала свою продовольчу книжку. Нарешті здалася та сказала Роббі:

— Точно лишила у Вілтширі, у котеджі.

На виході, тримаючи двері, пропускаючи сестер, Роббі мовив:

— Гадаю, нам слід вибачитися перед матросом Гардменом.

Коли вони спустилися й минали хазяйчину вітальню, місіс Джарвіс звідти не вийшла. По радіо награвали кларнети. Коли Брайоні вийшла у парадні двері, їй здалося, що вона переступила в інший день. Відчувався дужий вітер, і обриси вулиці стали різкішими — ще більше світла, ще менше тіні. На тротуарі не було достатньо місця, щоб іти утрьох. Роббі й Сесилія йшли під руку позаду Брайоні. Натерта п'ятка Брайоні терлася об устілку черевика, але дівчина була сповнена рішучості не показувати, як вона кульгає. Їй здавалося, що на неї дивляться з усіх вікон. Якоїсь миті вона озирнулась і сказала, що й сама дійде до метро. Але вони наполягали. Дорогою їм треба дещо купити для Роббі. Далі йшли мовчки. Навіть дріб'язкова балачка — не вихід. Брайоні знала, що не має права питати в сестри нову адресу або цікавитися в Роббі, куди він поїде потягом, чи про котедж у Вілтширі. Чи не звідти дзвіночки? Звісно, там була ідилія. Не могла вона і спитати, коли вони знову побачаться. Разом на всіх — у неї, сестри й Роббі — була тільки одна тема, вкарбована у непоправному минулому.

Вони стояли біля станції «Белгем», яка за три місяці, після жахливих раптових бомбардувань, уславиться на весь світ. Навколо тонкою цівкою рухалися суботні покупці, примушуючи їх мимоволі тулитися ближче. Вони холодно попрощалися. Роббі нагадав Брайоні, щоб узяла гроші, коли піде до нотаріуса. Сесилія веліла не забути взяти їхні адреси до Суррею. Потім усе скінчилося. Вони дивилися на неї, чекаючи, коли вона піде. Але лишилася ще одна річ, якої вона не сказала.

Вона повільно заговорила:

— Мені дуже, дуже шкода. Я завдала вам такого жахливого лиха.