Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Вона промовила дуже повільно, обдумуючи кожне слово:

— Я не розумію, про що ти кажеш. Як до цього причетний він? Мені шкода, що він умер, мені шкода, що я не знала...

Вона змовкла від звуку. Двері до спальні відчинилися, і на порозі постав Роббі. Він був у армійських брюках, сорочці, начищених черевиках, а шлейки вільно звисали з пояса. Роббі був неголений, з розкошланим волоссям, і дивився тільки на Сесилію. Вона розвернулася до нього обличчям, але не підійшла. Секунди, протягом яких вони мовчки споглядали одне одного, Брайоні була затулена сестрою, під покровом свої форми медсестри.

Роббі стиха звернувся до Сесилії, начебто вони були самі:

— Я чув голоси й здогадався, що це якісь лікарняні справи.

— Усе гаразд.

Він глянув на годинник.

— Пора йти.

Коли він перетинав кімнату, ще не виходячи на сходовий майданчик, то коротко кивнув Брайоні:

— Вибачте.

Вони почули, як зачинилися двері до ванної. У тиші Сесилія сказала, ніби між нею і сестрою нічого не сталося:

— Він так міцно спить. Я не хотіла його будити.— Потім додала: — Я гадала, що вам краще не зустрічатися.

Коліна Брайоні сильно затремтіли. Тримаючись однією рукою за стіл, вона відійшла від плити, щоб Сесилія змогла наповнити чайник. Брайоні лише хотіла сісти. Вона не сяде, доки не запросять, а сама ніколи не попросить. Так вона й лишилася стояти біля стіни, удаючи, що не притуляється до неї, і спостерігала за сестрою. Здивувала швидкість, з якою її полегшення від того, що Роббі живий, змінилося на страх перед ним. Те, що вона бачила, як він ходить кімнатою — він, який міг загинути на війні,— здавалося дивовижею, усупереч усьому. Тут не варто шукати сенсу. Вона дивилася зі спини, як Сесилія рухається крихітною кухнею. Брайоні хотіла сказати сестрі, як це чудово, що Роббі повернувся цілий і неушкоджений. Яке полегшення. Але як банально це звучатиме! Ні, вона не скаже. Вона боялася сестри та її презирства.

Досі відчуваючи нудоту, а ще жар, Брайоні притиснулася щокою до стіни. Та була холодніша, ніж її обличчя. Брайоні прагнула склянки води, але не хотіла просити сестру ні про що. Сесилія жваво поралася, змішуючи молоко, воду і яєчний порошок, ставлячи на стіл слоїк з джемом, три тарілки й чашки. Брайоні помітила це, але не відчула жодної втіхи. Це тільки збільшувало її передчуття зустрічі, яка ось-ось гряде. Чи справді Сесилії здається, що вони всі разом здатні сісти за стіл та матимуть апетит до омлету? Чи сестра просто заспокоює себе, обтяжуючи клопотами? Брайоні дослухалася до кроків на сходовому майданчику, намагаючись відволіктися, і спробувала знову почати розмову. Вона побачила убір медсестри, який висів усередині на дверях.

— Сесиліє, ти зараз старша медсестра?

— Так.

Вона відрізала це остаточним тоном, закриваючи тему, їхня спільна професія не привід для зближення. Немає нічого, і немає про що говорити, доки не повернеться Роббі.

Нарешті Брайоні почула клацання замка на дверях ванної. Роббі насвистував, виходячи звідти. Брайоні відійшла од дверей, у дальній темний кінець кухні. Але він усе одно побачив її на виході. Він наполовину підняв праву руку, наче для потиску, а лівою зачиняв по собі двері. Просто подвійний жест, нічого драматичного. Щойно їхні очі зустрілися, як він опустив руки і хрипкувато видихнув, досі дивлячись на неї. Однак, попри страх, вона відчувала, що не може відвести погляд. Вона відчувала слабкий аромат його мила для гоління. Шокувало, як він постарів, особливо зморшки навколо очей. Хіба все це сталося з її провини? — тупо спитала вона саму себе. Чи не винна тут і війна?

— То це ти,— нарешті вимовив він. Він штовхнув двері, зачиняючи їх ногою. Підійшла Сесилія, щоб стати поряд з ним, і він глянув на неї.

Вона коротко й точно переповіла розмову, але, навіть якби й захотіла, не змогла б утриматися від сарказму:

— Брайоні збирається розповісти всім правду. Хотіла спершу побачитися зі мною.

Він обернувся до Брайоні:

— Ти гадала знайти мене тут?

Її нагальне завдання було не розридатися. Саме зараз це було б ганьбою. Полегшення, сором, жалість до себе — вона не знала, що це було, але її переповнили почуття. Плинна хвиля здіймалася, забиваючи горло, не даючи промовити і слово, і, стримуючи її, напруживши губи, Брайоні за мить відчула, що потік схлинув, і все позаду. Сліз не було, але її прозвучав жалюгідно.

— Я не знала, чи ти живий.

— Якщо ми говоритимемо,— мовила Сесилія,— то краще сісти.

— Не знаю, чи зможу.