Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Тепер у лікарні оселилося млосне очікування. Лишилися тільки жовтяничні моряки. Про цих пацієнтів медсестри вели стільки зачарованих і захоплених розмов! Про їхню сувору дисципліну, і як вони, сидячи у ліжку, самі собі церують шкарпетки, і як наполягають на тому, щоб самим прати свою спідню білизну, і як сушать її на мотузках, підвішених уздовж радіаторів. Ті, які досі були прикуті до ліжок, воліли мучитися, але не просили подати судно. Моряки наполягли, що самі підтримуватимуть чистоту і лад у відділенні, й озброїлися швабрами й вадкими машинами для натирання підлоги. Така любов до затишку була в новинку для дівчат, і Фіона сказала, що не вийде заміж за чоловіка, який не служив у Королівському флоті.

Без будь-якої реальної причини практиканток на півдня звільнили від навчання, тільки не дозволили знімати форму. По обіді Брайоні з Фіоною пішли через річку, оминули парламент і опинились у Сент-Джеймському парку. Вони прогулювалися навколо озера, купили чай у кіоску і взяли напрокат шезлонги, щоб послухати людей похилого віку — Армію спасіння, яка виконувала твори Елюара, аранжовані для духового оркестру. В ті травневі дні, ще до того як прийшло повне розуміння подій у Франції, ще до того як у вересні бомбили місто, у Лондоні спостерігалися зовнішні ознаки війни, але ще не прийшло її усвідомлення. Однострої, попереджувальні плакати проти п'ятої колони, два великі бомбосховища, вириті в парках на газонах, і скрізь — похмурий офіціоз. Доки дівчата сиділи у шезлонгах, до них підійшов чоловік з пов'язкою та у кашкеті, вимагаючи показати йому протигаз — Фіона частково заховала його під плащем. А в усьому іншому час був ще мирний і невинний. Побоювання з приводу ситуації у Франції, які зараз поглинали країну, розсіялися в промінні сонця. Мерців поки що не привозили: відсутній — значить, напевно, живий. Все було аж неприродним у своїй нормальності. Доріжками котилися дитячі візки, відкриті в яскравому сонячному світлі, і білі, ніжні, беззахисні немовлята вперше споглядали великий світ. Діти, які уникли евакуації, бігали по траві, галасуючи і сміючись, музики видихали звуки аж понад свої можливості, й шезлонги, як і раніше, коштували два пенси. Важко було повірити, що всього за сотню миль триває військова катастрофа.

Думки Брайоні крутилися навколо цієї теми. Може, Лондон труїтимуть газом, а може, його захоплять німецькі парашутисти, спираючись на п'яту колону, і все це станеться до Лолиного весілля. Брайоні чула одного санітара-всезнайка, який не без задоволення казав, що тепер ніщо не перешкодить німецькій армії. У них нова тактика, а у нас нема, вони модернізовані, а ми — ні. Нашим генералам слід прочитати книгу Ліддела Гарта або прийти до лікарні й за чаюванням уважно послухати санітарів.

У свою чергу, Фіона знай собі розповідала про те, як обожнює свого молодшого брата і які розумні речі він висловлював за вечерею, а Брайоні це слухала та думала про Роббі. Якщо він воював у Франції, то, можливо, його взяли у полон. Або ще гірше. Як Сесилія переживе таку звістку? Коли жвавий музичний дисонанс досяг найвищої точки, Брайоні, схопившись за стілець, заплющила очі. Якщо щось трапиться з Роббі, якщо Сесилїї та Роббі не судилося бути разом... її таємні муки й загальне потрясіння від війни завжди здавалися різними непоєднуваними світами, але тепер вона розуміла, як переплелася війна з її злочином. Єдине можливе рішення — скасувати все минуле. Якщо він ніколи не повернеться... їй хотілося мати якесь інше минуле, бути кимсь іншим, як от угодованою задоволеною Фіоною з її бездоганним життям, яке триває далі, і її лагідною, зманіженою, безтурботною родиною, де у собак і кішок латинські імена, а дім — відомий у Челсі салон для митців. Фіоні можна жити своїм життям, іти вперед і дізнаватися, що станеться. Брайоні ж здавалося, що вона так і проживе сама в одній кімнаті без дверей.

— Брайоні, з тобою все гаразд?

— Що? Так, авжеж. Зі мною все чудово, спасибі.

— Я тобі не вірю. Принести води?

Коли залунали оплески — ніхто, здається, й не помітив, що оркестр грав жахливо,— Брайоні побачила, як Фіона пішла через газон, минаючи музик і чоловіка в брунатному пальті, що здавав в оренду шезлонги, прямуючи до маленького кафе під деревами. Армія спасіння завела «Прощай, прощай, чорний дрозде», виконуючи цю пісню набагато вправніше. Люди в шезлонгах пожвавилися, і дехто зааплодував. Хорове підспівування було трохи вимушеним — незнайомці ловили погляд один одного, коли голоси гучнішали,— але Брайоні рішучо це витримувала. Усе ж таки її настрій покращився, і коли Фіона повернулася зі склянкою води, а оркестр почав попурі зі старих танців, відкривши «Довгим шляхом до Типперері», дівчата заговорили про роботу. Фіона з Брайоні обмінювалися плітками про те, хто з товаришок їм подобається, а хто дратує, і як остогидла сестра Драммонд (чий голос Фіона майстерно імітувала), і що сестра-хазяйка тримається майже так само поважно і недоступно, як сам консультант. Вони згадували дивацькі витівки різних пацієнтів і ділились образами: Фіона була обурена тим, що їй забороняли тримати речі на підвіконні, а Брайоні ненавиділа засинати об одинадцятій,— але робили це з сором'язливим задоволенням, хихочучи, так що інші стали обертатися до них, театрально прикладаючи пальці до вуст. Але ці жести тільки вдавали серйозність, і більшість тих, хто обертався з шезлонгів, поблажливо всміхалася двом молодим медсестрам — медсестрам під час війни — у фіолетово-білій формі, темно-синіх пелеринках і бездоганно-чистих очіпках, які робили їх цнотливими, схожими на черниць. Дівчата відчували свою недоторканність, і їхній сміх дедалі гучнішав — вони від реготу аж квоктали. Фіона виявилася гарною актрисою, і всі її глузи мали перчинку чорного гумору, що полюбляла Брайоні. Фіона по-своєму відтворювала вимову кокні сестри Лембет і безсердечно перебільшувала невігластво деяких пацієнток і їхнє благальне скигління. «Се у м'я серце, сестро. Воно завше не з того боку. У мами моєї було акурат так само. А правда, що дитя у вас виходить знизу, сестро? Ой, а я не знаю, як те у мене буде, бачте, ой, я ж завсіди закупорена. У мене шестеро хлопчаків, потім поїхала я й згубила 'дного, їхала вісімдесят восьмим автобусом з Брикстона. Ма'уть, лишила 'го на сидінні. Ніколи потім не бачила 'го, сестро. Гірко було. Аж усі очі виплакала».