Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Приблизно тоді ж, коли з палат виписували останніх пацієнтів, надійшов лист від батька. Після короткого привітання і питань про її здоров'я, він повідомив те, що йому сказали колеги, а вся сім'я підтвердила: Пол Маршалл і Лола Квінсі збираються обвінчатися в суботу в церкві Святої Трійці Клепгемської парафії. Він це ніяк не коментував, не навів власних міркувань, які вона хотіла б знати, нічого не пояснював. Він просто черкнув наприкінці сторінки закарлючку: «Люблю, як завжди».

Увесь ранок, виконуючи свої обов'язки, Брайоні роздумувала над цими новинами. Вона не бачила Лоли ще з того літа, тому, думаючи про неї, уявляла біля вівтаря худюще дівчисько років п'ятнадцятьох. Брайоні допомагала пацієнтці, літній пані з Ламбета, зібрати валізу, й намагалася зосередитися на її наріканнях. У хворої був зламаний палець на нозі, їй прописали дванадцять днів постільного режиму, а минуло тільки сім. Брайоні допомогла пацієнтці влаштуватись у візку й віддала її під опіку санітару. Чергуючи у мийні, Брайоні полічила роки. Зараз Лолі двадцять, Маршаллу — двадцять дев'ять. Вона не здивувалася — її шокувало те, що факти підтвердилися. Брайоні була причетна до цього поєднання. Це вона зробила його можливим.

Увесь день, ходячи туди-сюди по відділенню, Брайоні відчувала, що її переслідують знайомі докори сумління. Вона відшкрібала вивільнені шафки, допомагала мити карболкою каркаси ліжок, мела й натирала підлоги, з подвійною швидкістю бігала до диспансеру й до працівника соціального забезпечення, її посилали до інших практиканток, щоб допомогти кип'ятити одяг у чоловічому відділенні, вона прикривала Фіону, якій треба було до стоматолога. Цього першого справді чудового травневого дня вона спітніла під своєю накрохмаленою формою. Відробивши, вона хотіла єдиного — помитися та спати, доки не настане новий робочий день. Але не вийде, і вона це знала. Хай як добре вона прибирати, хай як сумлінно виконуватиме скромну сестринську справу, хай як тяжко гаруватиме, хай скільки всього навчиться в авдиторіях, хай як чудово проведе час на газонах коледжу, вона ніколи не зможе відшкодувати завданого збитку. Немає їй прощення.

Уперше за ці роки вона думала, що хотіла б поговорити з батьком. Вона завжди сприймала його відстороненість як належне і нічого не чекала у відповідь. Вона питала саму себе: може, він надіслав листа з конкретними фактами, у такий спосіб намагаючись сказати їй, що знає правду? Після чаю, хоча було обмаль часу, вона пішла до телефонної будки біля входу до лікарні поруч з Вестмінстерським мостом і спробувала зателефонувати батькові на роботу. Комутатор з'єднав її з приязним гугнявим голосом, а потім зв'язок обірвався, і їй довелося знову набирати номер. Те ж саме відбулося і на третій спробі — зв'язок обірвався, щойно озвався голос: «Намагаємося вас під'єднати».

На той час у неї скінчилися монети, і треба було повертатися до відділення. Вона зупинилася біля телефонної будки, щоб помилуватися на величезні клубчасті хмари, які збиралися на тлі блакитного неба. Бурхлива весняна річка, набираючи воду, плинула до моря, мерехтячи сіро-зеленими блискітками. Біг-Бен, здавалося, нескінченно падав на тлі буремного неба. Незважаючи на дим, навколо пахло свіжою зеленню — певно, щойно скошеної травою у лікарняному садочку, або листям з молодих дерев на березі річки. Хоча світло сліпучо сяяло, у повітрі розливалася приємна прохолода. Брайоні дивилася — і знала, що так приємно не почувалася багато днів, а може, тижнів. Вона забагато пробула в чотирьох стінах, дихаючи дезінфекцією. Коли вона відходила, двоє молодих офіцерів, медиків з військового шпиталю при Міллбенку, обдарували її дружнім усміхом. Вона машинально опустила очі, а потім одразу пошкодувала, що не звернула на них уваги й не усміхнулася бодай з чемності. Вони перетнули міст, ні на що не звертаючи уваги, зайняті власною розмовою. Один з них зображував, як тягнеться у височінь, ніби намацуючи щось на полиці, а його супутник сміявся. На півдорозі вони зупинилися, щоб помилуватися на канонерський човен, який ковзав під мостом. Брайоні подумала, якими живими і вільними видаються ці військові лікарі й хотіла відповісти їм усмішкою. Це була та частина її єства, про яку вона геть забула. Вона спізнювалася, і в неї були всі підстави бігти, хоча взуття тиснуло на пальці. Тут, на брудному, не промитому карболкою асфальті, накази сестри Драммонд не мали сили. Ніяких кровотеч або пожеж, але Брайоні у своєму накрохмаленому фартуху побігла до дверей лікарні, відчуваючи дивовижне фізичне задоволення, короткий смак свободи.