Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

У шухляді тумбочки біля ліжка вона тримала великий блокнот у палітурці, зробленій під мармур. У корінець було вставлено олівець. У ліжку не дозволялося користуватися пером і чорнилом. Вона почала свій щоденник наприкінці першого дня занять і могла урвати на писання десять хвилин майже щовечора перед відбоєм. Її записи являли собою художні маніфести, тривіальні скарги, нариси, ескізи і нескладні описи минулого дня, що дедалі більше огорталися фантазією. Вона рідко перечитувала написане, але їй подобалося гортати щільно помережані сторінки. Тут, поза бейджиком і формою, була її справжня сутність, яку вона таємно плекала й підживлювала. Вона так і не втратила дитячої радості від споглядання свого почерку. І було майже неважливо, що вона пише. Оскільки шухляда не замикалася, Брайоні була обережна і завуальовувала в записах згадки про сестру Драммонд. Змінювала вона й імені пацієнтів. А змінюючи імена, було легше змінювати обставини і вигадувати. Вона любила записувати їхні безладні думки, як собі їх уявляла. Вона й не була зобов'язана писати правду — вона ж не присягалася давати хроніку. Ось єдине місце, де вона вільна. Вона створювала маленькі оповідки — не дуже переконливі, трохи затерті — про людей у відділенні. Якийсь час вона думала про себе як про своєрідного медичного Чосера, навколо якого повно колоритних типажів: парубків, п'яниць, старомодних добродіїв, вродливців зі зловісними таємницями. В наступні роки вона шкодувала, що не записала більше фактів, таким чином позбавивши себе необхідного матеріалу. Було б корисно знати, що відбувалося, хто що казав. Водночас щоденник дозволяв їй зберігати гідність: вона може поводитись як медсестра-практикантка, але водночас вона й письменниця, що дуже важливо. І тоді, коли вона була відрізана од усього, знаного їй: родини, дому, друзів,— писання ставало ниткою, зв'язком з ними. Так вона жила завжди.

Траплялися поодинокі моменти, коли вона мала змогу відпустити фантазію. Іноді її посилали з дорученням до диспансеру, і доводилося чекати на фармацевта, щоб виконати доручення. Тоді вона підходила в коридорі до вікна, звідки відкривався краєвид на річку. Налягаючи на праву ногу, вона дивилася на палати парламенту, не бачачи їх і думала не про свій щоденник, але про довгу повість, яку написала й надіслала у журнал. Гостюючи у Примроуз-Гіллі, вона позичила дядькову друкарську машинку, усілася в кімнаті над їдальнею і вказівними пальцями настукала нову історію. Увесь тиждень вона працювала понад вісім годин на день, доки не починали боліти спина і шия, а перед очима не починали розпливатися літери. Але навряд чи вона могла згадати таке ж задоволення, як тоді, коли, завершивши роботу, тримала стос набраних сторінок — сто три! — і відчувала кінчиками пальців вагу свого творіння. Усе це належить їй. Ніхто інший не зумів би написати цієї книги. Зберігши собі копію, вона завинула інший примірник повісті (така неадекватна назва) у обгортковий папір, сіла на автобус до Блумсбері, знайшла адресу на Лендсдаун-Террасі, де містилася редакція нового журналу «Горизонт», і подала пакет приємній молодій жінці, яка підійшла до дверей.

Найбільше їй подобався сюжет, строга геометрія, яка надавала чіткості невизначеності, віддзеркалюючи — як здавалося Брайоні — сучасні ідеї. Доба ясних відповідей скінчилася. Прийшла доба персонажів і сюжетів. Попри замальовки у себе в щоденнику, Брайоні більше не вірила у героїв. Вони — химерний винахід XIX сторіччя. Сама концепція персонажа ґрунтується на помилках, що й довела сучасна психологія. Сюжети теж нагадували поіржавілі машини, чиї колеса більше не поворухнуться. Сучасний письменник більше не може описувати символи і сюжети, як і сучасний композитор не створить симфонії у дусі Моцарта. Натомість мислення, сприйняття, відчуття — ось що її цікавило; свідомість, яка плине річкою крізь час, обтікаючи на шляху всі предмети, а також усі її притоки, що стають дедалі бурхливішими, і перешкоди, здатні повернути потік назад. Якби ж то Брайоні могла відтворити ясне світло літнього ранку, дитяче відчуття дівчинки, яка стоїть біля вікна, піруети ластів'ячого польоту над басейном! Роман майбутнього не буде схожий ні на що в минулому. Вона тричі перечитала «Хвилі» Вірджинії Вулф і гадала, що в самій людській природі стільки перетворень, що лише уява, художня література, новий різновид белетристики, зможе вловити сутність змін. Влізти у чужий розум і показати, як він працює або як ним працюють, і зробити це в межах симетричного сюжету — ось це і є справжній мистецький тріумф. Так гадала медсестра Талліс, затримуючись біля профілакторію в очікуванні на фармацевта і споглядаючи річку, не боячись загрози в особі сестри Драммонд, яка застукає її за тим, що вона стоїть на одній нозі.