Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Ходімо, братику. На нас чекає купа роботи, — каже мій брат.

Це був мотель на самому в’їзді в селище поблизу заміського шосе. Там можна було переночувати і попоїсти. Поряд також були станція техобслуговування й автозаправка. Усе це належало одній людині. Спочатку на місці автозаправки стояла простенька штукенція, яка правила за бензиновий насос, що протікав з усіх боків. Але після закінчення війни власники зробили все блискучим і модерновим. На заправці були два червоних бензонасоси. Кожна марка бензину була підписана, а автоматичне табло показувало кількість літрів. Також освітили всю споруду, і тепер ця місцина була найяскравішим місцем селища. Мотель теж перебудували. Поставили столики з пластиковими столешнями. І м’якенькі стільчики. Це й справді було гарне місце.

До війни тут щороку пролягав маршрут «Великих Перегонів». Багато учасників зупинялися в мотельчику, щоб перекусити, а інші — щоб заправитись чи підремонтувати авто. Тут завжди набиралося багацько людей, яким кортіло повитріщатися на пілотів і їхні машини. Багато хто знайшов собі друзів. Однак по війні було вирішено, що з міркувань безпеки, звичайно, за відповідної можливості, маршрут «Великих Перегонів» пролягатиме повз маленькі селища. Тож тепер траса звертала на сільську дорогу, за кілометр від мотелю, огинаючи населений пункт. Місцеві мешканці були дуже розчаровані. Та «Великі Перегони» вже були у них у крові, тому ніяких особливих змін не сталося. Тими днями заклад ніколи не зачинявся і, якщо ти бажав дізнатися про перебіг змагань, досить було зайти і спитати — у мотелі були в курсі всього. Деякі пілоти проїжджали додатковий кілометр, щоб лише зайти привітатись. Чи випити чогось.

«Великі Перегони» були ділом виснажливим, але найспритніші долали дистанцію за дванадцять-тринадцять годин. А декотрим потрібно було аж дві доби. Маршрут простягався на 1600 кілометрів, без жодних зупинок. Лише кілька контрольних пунктів і квит. Сотні машин, що об’їжджають Італію з півночі на південь і назад. Народ шаленів. Там, де пролягав маршрут змагань, життя зупинялось, бо всі погляди були прикуті до «Великих Перегонів», які полонили серця людей. Іноді траплялися летальні випадки: помирав пілот, але частіше — прості глядачі, що скупчувались обабіч дороги. Звичайнісінькі люди. Хоч під час змагань звичайних людей не було.

Старі, малі — усі ставали диваками.

Того року «Великі Перегони» прийшли в містечко 21 травня. Зазвичай така подія триває два дні. І відбувається вона вночі. Перегони розпочинаються відразу, як сонце сховається за обрієм, а фінішують ще до світанку. З мотелю було видно далеко і можна було побачити вервечку машин-учасниць, що їхали в бік поля.

Вони були схожі на малесенькі морські маяки, що спостерігають за хвилями хлібного лану.

З мотелю, гепнувши дверима, майже прожогом, вибігла дівчина. Мала років може з п’ятнадцять-шістнадцять. На ній були черевички на підборах і спідничка, що тісно обліплювала стегна. Її довге чорне волосся було дбайливо завите, а на шиї висіло намисто з маленьких перлинок. У дівчини були молоді й звабливі груди, які вона ховала під приталеною декольтованою кофтинкою. А на нігтях — червоний манікюр. Вона роздратовано зробила кілька кроків і зупинилася біля колонки, заллята світлом. Дівчина вдивлялася в пітьму перед собою. Очі її були вологими від сліз, а обличчя — серйозним.

Двері мотелю знову різко відчинилися і з-за них, трохи нахилившись уперед, визирнула жінка. Вона кричала:

— І не смій більше так поводитися з батьком, чуєш?

Дівчина не вимовила ні слова, навіть не озирнулася.

— Поглянь на себе, ти таки на них схожа.

Дівчина лише знизала плечима.

— Ти власноруч усе руйнуєш, тобі що, невтямки? Тільки те і робиш, що все власноруч руйнуєш!

У жінки теж були заплакані очі.

— І не ховай очей, коли я з тобою розмовляю!

Дівчина не озирнулась. І нічого не відповіла.

Жінка трохи помовчала, лише хитаючи головою. Зробила крок уперед, залишивши двері, щоб причинилися самі. Потім поправила прядку волосся, що впала на лоб. Це була гарна жіночка років сорока. На ній був фартух, зав’язаний на боках.

— Мені байдуже, що ти там думаєш, але батьків своїх ти маєш поважати, чуєш. Поки ти живеш із нами, візьми собі за правило, що своїх батьків слід шанувати, тому, якщо хочеш десь вийти, треба спитати дозволу і попередити, куди збираєшся.