Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

— Октаве, what is your favorite drug? [59] Який твій улюблений наркотик (англ.).

— Мій улюблений наркотик? Полюбляю нюхати твої коси.

— What? [60] Що? (Англ.).

— Я хотів би, щоб мене поховали в твоїх косах.

— Ти закохався в мої парфуми!

— Скільки тобі років, Лєно?

— Чотирнадцять, та на вигляд наче дванадцять.

— Я опир, що ссе твою молодість. Не зможу покохати тебе, не знищивши.

— О князю Владе Дракуло! Випий моєї невинної крові замість аперитиву!

— Не знущайся. Данте закохався в тринадцятирічне дівча. А Джон Касабланка одружився з п’ятнадцятирічною.

— Знаю. А хто такий Данте?

— Він написав «Пекло».

— Портрет його нареченої?

— Дуже дотепно. Дивно, що про Канта ти знаєш, а про Данте — ні.

— У мене друга іноземна — німецька. А звідки ти знаєш, що закохався?

— Я повсякчас голодний, і мені не буває холодно. І нічого мене не цікавить, крім тебе.

Не пам’ятаю, щоб я когось так кохав. Ох, насилу подумаю про неї, як починаю плакати, spasite, izvinite. Я й не знав, що серце моє калатає так потужно, панотче, ти ж сам кинув мене в її обійми. Боже мій, я волію кохати, ніж бути коханим. Що за втіха отак страждати! Ти ніколи нічого такого не почував, і мені тебе шкода. Що? А, в Парижі… Авжеж, офіціантка, та я й не думав, що вона так багато для тебе означала… Вибач, що плачу, це бозна-що. Доведеться втерти сльози рукавом піджака. Боюся, що як вийму хустинку, то несамохіть натисну на детонатор, воно й зрозуміло в моєму стані. Я ще не розповів тобі, чому Лєна втекла від мене, перемігши у конкурсі «Арісто стайл ов зе момент» на баржі, що стояла біля берега Неви. Сергій улаштував бучну учту на своїй дачі з величезними вікнами, що виходять на червоний басейн. І нащо я туди її привів! Скажу тобі таке: Стендаль мав рацію. Краса — обіцяння щастя. Та він забув сказати, що це несправджене обіцяння.

— Додай газу, і барель незабаром перевалить за сто доларів!

Сергій колекціонував великі авта, бо вони живилися його пальним.

— Варто мені завести двигун, і я багатію! Що менше нафти, то швидше вона дорожчає й то більше грошенят я кладу до кишені. В Росії ми перейшли від привації до приватизації. Планета розігрівається, і разом з нею гріється мій рахунок у швейцарському банку. Пали до дідька цей mother fucking бензин!

Ти добре знаєш, що внаслідок комунізму в Росії немає давніх багатіїв, у нас є тільки нові маєтки, часто їх роздають можновладці, щоб уникнути продажу великих корпорацій американцям. Я вже казав тобі: найвродливіші дівчата у нас крутяться довкола зграї олігархів, що забагатіли на блискавичній приватизації початку 90-х. І не спілкуватися з ними було б великою фаховою помилкою з мого боку. Та мушу сказати, мені було дуже приємно в їхньому товаристві. Рідко доводилося бачити багатих людей, котрі так правильно тратили б гроші. Коли мене познайомили з Сергієм Орловим, я, звісно, й не думав, що втрачу через нього Лєну. Цей вульгарний куций чоловічок, що, як і я, полюбляє літературу (у себе на дачі він побудував веранду на кшталт чехівської в Меліхові), а цинічний настільки, що це навіть тішить. Під час першої нашої розмови він сказав:

— Я люблю Росію, як ото мою матір-пиячку.

— То твоя мати — пиячка?

— Так, але я люблю її. Вона пиячить і валяється в грязюці, мов свиня, та це моя мати! Я не проти був би виїхати відціля, як ото Березовський чи Абрамович, та не можу. Не пощастить мені жити деінде, крім цієї старої смердючої й холодної глушини — моєї клятої батьківщини.

Він повсякчас повторював слово «positiv».

— Мені потрібне щось таке positiv, вечірка була positiv, намагайся казати мені positiv.

Сергій був певен, що росіяни — найбільші мазохісти на світі й настала пора міняти їхню ментальність. Він вбачав у собі гуру майбутньої Росії, тож ця думка тішила порожні дні цього шановного підприємця, що його нащадки ще в дванадцяти поколіннях житимуть як у Бога за пазухою. Він був щиро певен, що позбавить ваш narod від фаталізму. Як і будь-який нормальний чоловік, він мало не здурів, угледівши Лєну, і я не міг змагатися з ним. Він влип у неї, та й не дивно, бо її янгольське личко напрочуд positiv.

— Sweetheart, make ту desire reality! Oooo she so kicks ass! [61] Люба, зроби реальністю моє бажання! Ох, вона така крута! (Англ.).

Короткий кокаїновий відступ про олігархів.

Російські великі цабе нітрохи не гірші від французьких, не розумію, чому з Бернаром Арно можна водитися, а з Романом Абрамовичем — ні. Росія не володіє монополією на скороспілі статки, які набули за допомогою держави. Франсуа Піно своїм успіхом зобов’язаний владі не менше, ніж Михаїл Ходорковський. Та останній сидить у радіоактивній сибірській в’язниці в Краснокам’янську — п’ятнадцять мільярдів доларів не стали йому в пригоді. До речі, у 1989 році ми зустрічалися з Ходорковським «У Кастеля» і в «Палетті». Він здійснював тоді імпорт комп’ютерів разом з Мішелем Леборнем, моїм давнім приятелем по нічних походеньках. Відкривши на вулиці Морне офіс «Менатепа», Ходорковський їздив Парижем на «порші», та ми дивилися на нього з погордою, як на російського ведмедяку. За тої пори в Парижі було менше росіян, ніж зараз. Ще там вештався Едуард Лімонов, що співпрацював з «Ідіот інтернешнл». Мені нелегко звикнути до думки, що ті нечисленні росіяни, з якими я знався у 80-ті роки, потрапили за ґрати за непокору Путінові, якому, крім усього іншого, належать чотири відсотки акцій «Газпрому» (тобто чотири відсотки від трьохсот мільярдів доларів, полічіть самі, я не дуже знаюся в математиці, та й жити ще хочеться). Пам’ятаю Михаїла Ходорковського, в окулярах у тонкій металевій оправі, з симпатичним обличчям радянського ботаніка, він сидів перед келихом білого вина на терасі кав’ярні на вулиці Сени. Не дуже солодко йому шити капці у виправній колонії ЯГ-14/10 від 22 вересня 2005 року. А ото не треба було фінансувати опозиційні партії («Яблуко» і Союз правих сил), хоч відколи це стало злочином? Ніколи не вірте тому, що пишуть у газетах: мовляв, Росія стала демократичною країною… Наші з вами держави подібні: кожна по-своєму оплакує безповоротно втрачене минуле, адже, спробувавши перейти на ринкову економіку, вони зіткнулися з гіркою дійсністю. Росія і Франція пов’язані між собою, бо і там, і там економіка регулюється державою, хоч вдають, ніби економіка вільна. Підприємці, що значно залежать від державних замовлень, володіють основними ЗМІ, так воно вже у нас ведеться. У Франції голова будівельної компанії Мартен Буїґ придбав перший канал телебачення, виробник винищувачів Арно Лягардер потроху скупив «Каналь+», виробник «Міражів» Серж Дассо примудрився придбати «Фіґаро». В Росії «Газпром» прибрав до рук щоденну газету «Ізвєстія» і всю її медіа-групу, сталевий магнат Алішер Усманов хапнув газету «Комерсант». Що ж стосується, Романа Абрамовича, то він зрозумів натяк після справи Ходорковського і вирішив не сваритися з Путіним, тож продав свою компанію «Сібнєфть» «Газпрому» і не виступав. Ліпше лежати в гамаці на палубі яхти, ніж на нарах у в’язниці.