Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Не можу пробачити собі, що так давно не озивався: з головою поринув у роботу. Мені довелося податися в Париж, щоб перебалакати з клієнтом. Мушу вам сказати, що обстановка там ще гірша, ніж за тої пори, коли ви читали проповіді в церкві Александра Невського на вулиці Дарю: хоч зима там лагідніша, ніж тут, французи сумують дужче, ніж росіяни. Що ж ви хочете: вони ще не згубили ілюзій і вперто шукають світло в кінці тунелю, це навіть зворушує. Що, перепрошую? Авжеж, дехто ще вірує у вашого Господа. Що правда, то правда. Та в модельних агенціях таких небагато. Щоб якось пом’якшити відсутність надії, всі наші співробітники колються втіхою, як і я оце. Можна, я вам дещо скажу? Зрештою, я задля цього і прийшов. Здається, більшість ваших парафіян у Росії розглядає релігію як притулок, не дуже віруючи в Бога, просто їм здається, що нехай буде вже Господь, ніж капіталізм.

Повернення до джерел позбавляє мук, що настали внаслідок падіння совєтського устрою. Глобалізований гедонізм робить ставку на той самий принцип, що й сталінізм: брехуни шиють у дурні цапів. Та гедонізм ще більша пустка, ніж комунізм, бо це релігія. Що не має змісту. Отож, Господь… він ліпший, ніж ГУЛАГ, і дешевший, ніж «бентлі». Така дивна ця епоха… Сімдесят років революції — і все тільки задля того, щоб учинити з Москви зразковий Лас-Вегас і, повернувшись у лоно церкви, сповідуватися у мерзенних гріхах.

Запевняю вас, у моїх знайомих атеїстів те саме завдання, що й у ваших вірян, які нещодавно здобули свободу: аби лиш не думати. Тікати від прикрих запитань — ось чим вони переймаються. (Хто я, щасливець, улюбленець, вигнанець? Чи смертник, якого покинули напризволяще? Чи варто жити, щоб так дорого платити? Як лишитися чоловіком за матріархату? Чим замінимо ми Бога цього разу, — веб-камерою, нагайкою чи кімнатним цуциком?) Щоб заглушити свою самотність і обманути безмовність, ці нехристи купують авта в кредит, качають музику, починають пиячити з обіду, вживають стимулятори вранці й снодійне увечері (часом і навпаки), проглянувши нотатник у мобільнику, залишають повідомлення «я тебе кохаю» відразу на кількох автовідповідачах, підписуються на всі кабельні канали для дорослих і заповнюють свій блокнот зустрічами, які скасовують останньої миті, остерігаючись, що не зможуть прилюдно сказати бодай слово, не заплакавши. Вони ходять вулицями, читаючи есемески і не дивлячись під ноги (тобто вшелепуються у лабрадоряче лайно); мастурбують, читаючи «Плейбой» та «Ін стайл»; верещать з утіхи, коли капітан улюбленої команди б’є головою під дихало гравця супротивника; переступаючи через бурлак, що розляглися долі, гасають підземними комерційними центрами, що скидаються на тематичні парки; зі шкури пнуться, щоб запопасти ігрову приставку «Нінтендо» раніш од сусіда; дзвонять удосвіта у невідкладну допомогу, щоб почути людський голос, і купують собі ДВД з другим сезоном «Клієнт завжди мертвий», який так і залишиться нерозпечатаний, бо їм приємніше м’яшкорити свого прутня, гортаючи садомазохістські комікси. А вільної від усього цього пори вони біжать насупроти рухові бігової доріжки, намагаючись забути, що озоновий пласт дедалі дужче виснажується. Індустрія гедонізму пропонує страшенну кількість розваг, щоб було чим захарастити мізки. А може, щоб не дати нам використовувати їх за призначенням? Це почалося не вчора (Платон і Паскаль уже давно помітили, що людина втікає від дійсності), просто процес прискорюється. В людей тільки одне в голові — як би ото розслабитися. Авжеж, людина стрімголов тікає у світ розваг, та, як на мене, втеча — це теж пошук, тільки зі знаком мінус. Що ж ми шукаємо? Любові, еге? Ох, та годі вже, не треба мені цих православних балачок з посткомуністичним ухилом. Бога? Теж утопія. Ми мріємо про мрію. Тобто спимо навстоячки, як ви оце, слухаючи мене.

— Панове, мета наша проста: ми повинні домогтися, щоб три мільярди жінок захотіли стати образом і подобою однісінької дівчини. Проблема в тому, як мені її знайти.

Незлецький вступ до предмету, правда ж? Повернувшись до Парижа, я продемонстрував поляроїдні знімки з кастингу московської агенції «Арісто» в офісі компанії «Л’Ідеалю» — це той канцерогенний крематорій для шкіри, що про нього я вам уже казав. Як на лихо, за блискучим вступом настав цілковитий крах, бо жодна дівчина не припала їм до вподоби, — де ж пак, їх палить нетерплячка, вони прагнуть омолодити марку на найближчі роки, і ставки такі високі, що замовники так нікого й не обрали. У всіх моїх дівчаток знайшовся ґандж: Юргіта замолода, Катарина надто вже вульгарна, Таня зависока, Ірина занадто сміхотлива, Олеся надто вже худа, Ксеня занадто хтива. Дана занадто фригідна… Від тих світлин вони аж танули, бо усвідомлювали, що їм не поталанить запізнатися з такими смаколиками (хіба що пробути з дівчиною хвилин десять на фотосесії, де, навіть не зиркнувши на них, з бігудями на голові й мобільником коло вуха, вона простягне їм руку і, чемно всміхнувшись, буде торочити гримерові про своє сексуальне життя). Кривитися — це було єдине, чим вони могли помститися за свою фрустрацію, адже вперше в житті вирішували вони долю красунь.