Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Бувало, виходжу я з готелю „Арарат-парк-Гаят“ та й катаюся попід руку ожеледицею з двійником Міші Бартон. Коли мчав Театральним проїздом, там понуро юрмилися невдахи, що не потрапили до клубу „Osen“, а напроти бовваніла статуя Івана Федорова, російського Гутенберга, оглушеного R&B і затиснутого поміж крамницею „Бентлі“, дистрибутором „Феррарі“ і ювелірною крамницею „Булгарі“. Чоловік, що дав у XVI столітті старт російській літературі, тепер виявився в обценьках поміж розпусним клубом і розкішними гаражами, й мусив цілісінький день слухати „Jenny from the Block“ — ото вже не поталанило! За сто метрів понурий Карл Маркс пильно наглядає за тим, як валяють Великий театр, соромливо затулений велетенським брезентом з рекламою „Ролекса“. Чотирнадцять років тому у вашому місті не було ніяких рекламних щитів, а зараз їх тут більше, ніж у Парижі. Під ногами у Маркса, як і раніш, видніє його гасло: „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!“ (гарне було б гасло для швейцарського годинникаря!). Чи той це Маркс, який писав: ніщо не уникне згубного впливу капіталізму? Таж він… Як подумаю оце, що сорок душ володіє чвертю Росії… Що ж, така доля, нікуди від неї не подінешся… один тоталітаризм заступає інший, демократія тут лиш позірна: „Крах комунізму означає і крах демократії, наша епоха — це лише посткомунізм, та ще й постдемократія“, як писав Александр Зінов’єв. Ключові слова для змалювання системи, що панує за нашого часу на планеті, не „капіталізм“, а „плутократія хотячки“. Колективістська, а відтак і комерційна утопія не лишили і крихти від європейського гуманізму. Я набрид вам? Може, ви і маєте рацію: хто ми такі, щоб балакати про політику, ліпше не ворушити це лайно, і, головне, нізащо не погоджуватися з тим, що десятки мільйонів людей загинули ні за цапову душу. Я оце думаю собі, чи не служить російський націоналізм, націоналізм вашої церкви і ваших правителів, прикриттям для блискучої відсутності декомунізації. Коли нема правосуддя, панує страх. Тим-то Володимир Буковський і пропонував улаштувати комуністам Нюрнберзький процес. Поки ця країна не погляне в очі історії, вона не позбудеться лиха, тому що у всіх її мешканців жижки тремтять. Минулого не обирають. Росія після 1991 року — це Німеччина в 1945-му, Іспанія після Франко, Італія після Муссоліні, Франція після Петена і я після Франції. Атрофія пам’яті не допоможе знайти дорогу в житті. І куди мене оце понесло, izvinite, певне, ладану нанюхався… Може, я уявив себе Росією? Адже, як по правді, я теж не люблю згадувати. Я теж боюся свого минулого і забороняю собі мріяти, то, власне, й опинився тут.

Я носив мокасини, черевики зі слизькими підошвами, тож став королем слалому на брудному снігу Петровки, поміж брязкучими трамваями і тяжкими чорними автами, що стояли у два ряди перед „Галереєю“. Я навчився перемагати самотність, вкладаючи голих дівчат до себе в ліжко. Ох, панотченьку, ви уявити не можете, як утішно наказувати їм цілуватися, висолопивши язики, аж обидві повиснуть на тонкій ниточці слини. І чого це я такий ласий на слину танцівниць? Страшенно люблю висисати вміст їхніх ротиків і постійно прошу, щоб вони плюнули на мене. Вони принаймні не вдають, коли у них котиться слина.

Мрію про дівчину на виклик, у якої з верхньої губи звисатимуть бурульки: заморожена стриптизерка — це наче карпатський упир. Мені здається, я знову ладен закохатися мов парубчак, та й що тут такого, це ж востаннє… Поки я коцюбну від холодюки на Арбаті, музика в імлі будить у мені спрагу покохати дівчину, якої не існує на білому світі… Понурий перехожий у завеликому пальті.

Як у „Стрейнджер ін Москов“, найліпшій пісні того педофіла Майкла Джексона. Знаєте, пресвятий панотче, наша зустріч — це неабиякий антидепресант. Не сподівався навіть, що ви так добре вплинете на мене. Сповідь у храмі Христа Спасителя ще дужчий гедонізм, ніж відвідини „Гангрі-даку“ (хоч „Нью-Йорк таймс“ запевняє, що це найбільш несамовитий шинок північної півкулі). Я спробував попросити допомоги в одній психіатричній клініці вашого міста, та черговий лікар відмовився мене туди госпіталізувати. Ваші божевільні напхані по самісіньку зав’язку. Втім, мені ще поталанило: кажуть, ті заклади ще гірші, ніж за доби Солженіцина. Ваша позолочена маківка набагато ліпше покриває мою провину. Тут я цілком почуваю мою незначущість. Храм ваш відбудували зовсім нещодавно, та москвичі вже ненавидять його, тому що Лужков у нього вгатив усенький міський бюджет. Так цікаво просити відпущення гріхів у каплиці, яку спорудили скоробагатьки. Ох, чого це я так забалакався, адже стільки пацієнтів чекають своєї черги, щоб поскаржитися вам на життя. Бувайте, панотче. У мене таке враження, наче ваше мовчання може порятувати мені життя.