Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Розповім вам одну історію, з якої випливає: що довше забороняєш собі кохати, то швидше це вміння атрофується. Можливо, втратити здатність закохуватися — це найгірше, що може статися з нами. В „Сімох п’ятницях“ (так зветься найкумедніший ресторан у Нижньому Новгороді) я натрапив на кандидатку на титул Найбільш Млосної Ліани східної частини планети. Я ціпенів од самого тільки погляду на її горіхові брови, та й будь-який чоловік, перехиливши декілька чарок малинової наливки, не відмовився б сконати в глибинах її душі. Її звали Таня, і я милувався нею, коли вона нагиналася, і ховався за своїм келихом, щоб якомога довше на неї дивитися. Я радив їй триматися прямо, тому що, як і всі дівчата, котрі виросли зашвидко, вона не обійшлася без сколіозу і повсякчас горбилася, від лінощів чи щоб здаватися трохи нижчою. Розпущені темні коси, де розплетені кіски малювали небачені синусоїди, спливали дрібними хвильками по її плечах. Після декількох випитих одним духом келихів вона погодилася цьомнути мене потайці від подруг і піти зі мною в готель, хоч була пізня пора. Вона відмовилася скидати ліфчик з подушечками, гадаючи, її груденята здаватимуться мені маленькими. Я заспокоїв її.

— Гаразд, залишайся в своєму push-up, ненавиджу дійсність!

— Pashol nа hui! (Іди на хрін, по-нашому).

Ця білорусочка в міні-спідничці геть не хотіла повертатися до рідного Мінська, її країна залишається останньою посткомуністичною диктатурою на Сході (якщо не брати до уваги Північної Кореї й Туркменистану), там дівчата коштують набагато дешевше і противники режиму зникають узимку, причому світовій спільноті це анідесь. Ми балакали всеньку ніч, чухаючи спинку одне одному і критикуючи Nijni Fucking Novgorod. Чотирнадцять років тому це місто звалося Горький, тому що тут народився письменник Максим; ученого Андрія Сахарова відправили сюди у заслання; я мало не погодився розділити його долю, щоб лишитися з Танею назавжди, та зумів опанувати себе. Вона казала, що шкіра моя так само м’яка, як і в неї, питала, чи може ще посмоктати мої пальці й ще дещо… Я поспитався, чому вона не стала моделлю, і вона сказала, що застара (двадцять один рік) і що мама її загодувала. Мені не давали спокою лаври вербувальника, що запопав Наталю Водянову, чотирнадцятирічну дівчинку в синтетичній шубі, яка продавала квіти на ринках Нижнього Новгорода, але хто зараз про це пам’ятає? Пташка вбилася у колодки і полетіла собі (прислів’я вербувальника). Таня розвеселила мене, розповівши те, що насправді геть не відоме Кельвіну Кляйнові: Наталя Водянова продавала не квіти, а картоплю біля зупинки автобуса „Щаслива“, і вербувальник знайшов її не на базарі, а на театральних курсах, де вона роздавала свої світлини і номер телефону, мов справжнісінька пройдисвітка. В Нижньому всі дівчата її, звісно ж, ненавидять, та їх можна зрозуміти, адже Наталя Водянова, донька пияка, який лупцював дружину, вийшла заміж за чоловіка, що посідає двадцять друге місце у переліку англійських багатіїв.

Захід сонця на Волзі збуджує апетит. Ти ба, сказав я собі, небо рожевіє, це або неподалік вибухнув реактор, або пора вечеряти. Моя цибата лярва тхнула милом, і вуста її були солодкі як мед, тому що вона повсякчас жувала „Губу-бубу“ зі смаком кавуна. В неї були напрочуд тоненькі рученята і довгі пальчики, як ото ноги (пальчиків, щоправда, було більше). Навіть оком не моргнувши, вона перехиляла чарку по чарці. Їй вистарчало ковтка помаранчевого соку, щоб погасити полум’я всередині. „І am cellulite free!“ [12] Я без целюліту (англ.). Я сказав, що її ноги, немов дві стріли, що пронизали моє серце. Вона не повірила, і правильно зробила. А шкода: якби вона повірила мені, то я, може, теж повірив би. А то я вперто торочив;

— Дякую потягові з твердими нарами, що привіз мене до тебе…

— Не треба ля-ля, — реготалася вона.

— Я приїхав у Нижній по тебе, лежачи на наждачних простиралах, які подряпали мені всеньку спину, хоч і не так глибоко, як твої пазурі…

— Ля-ля-ля.

— Я приїхав, що викрасти тебе з берегів Волги.

— Ля-ля.

— Гаразд, допивай і зроби мені French kiss.

— Ля…

— Не подумай, що вихваляюся, та зараз я одинак. Такої нагоди тобі більше не трапиться, бебі. Їдь зі мною, і ти побачиш світ.

— Ль…

Вона була удвічі молодша від мене, тобто удвічі щиріша. Я верзякав дурню, сподіваючись, що в мені щось прокинеться. Намагався запевнити себе, що працюю, а вона бачила в мені звичайнісінького секс-туриста. Я розраховував, що відштовхну її своєю вульгарністю й тоді все станеться безболісно. Коли Таня покинула мене на світанку, чи радше коли я відпустив її, не взявши номер телефону (так і прощаються за нашого часу, не записавши декілька чисел), я востаннє глянув на неї в сутінках, наче намагався запам’ятати згасаючі контури тендітного силуету і її тінь на шторах, осяяних блідим досвітком. Я нетерпляче очікував, поки вона піде, зникне з мого життя, щоб нарешті доста посумувати за нею. Мені не до вподоби була її суворість, я гнівався, бо впізнавав у ній себе, бідолашного малого хижака-міфомана з черствим серцем. Коли вона сухо сказала мені по-французькому „Au revoir“, я відчув, як у мені підіймається хвиля туги і вдячності. Я вибіг з номера, та побачив тільки, як зачинилися двері ліфта, який повіз од мене її сумну втому, синці попід очима і „Шанс“ від „Шанель“. Я запитав: