Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Гаразд, та хоч натішився я всмак. Знаєте, відтоді як ми розлучилися з вами в Парижі, я багато чого зазнав. Тоді я працював у рекламній агенції й об’їздив півсвіту, а потім написав книжку, після чого мене, звісно ж, звільнили, навіть у в’язниці трохи посидів за участь у вбивстві, бо якось уночі напідпитку потрапив у Флориді в халепу… Потім дев’яносто дев’ять днів був я телеведучим у Франції, та то було вже бозна-що, адже я шукав самого себе… А ось відтоді як я живу тут, у мене таке враження, наче я знайшов те, що шукав. Дивно, адже в Москві я ніколи не поринаю в депресію. Мені здалося, наче я знайшов нарешті надійний притулок у компанії юних любительок push-up з хвилястими кісьми, яких я водив обідати в «Пушкіна» або в «Прадо», а потім гойдав у себе на колінах у клубі «Osen» або «Leto» з краєвидом на неквапливу річку… Я казав їм:

— Поцілуй мого годинника, бо він мені найдорожчий.

Декотрі лизькали його, куськали і смоктали. Я не брехав їм забагато, а то ще закохалися б. Я одвозив їх додому і самотою вештався борделями.

Ще в тому місті є один геніальний ресторан, що зветься «Лелека» («Аїст»), де в мене стріляли розбишаки. Ухилятися від куль — це щось на зразок національного московського спорту, враження такі, наче від велетенського слалому в Альпах. Уранці на похмілля я вирушав у Сандунівські лазні, де здоровезні драби з волохатими спинами шмагали мене в парильні чайними або самшитовими галузками. Коли моє тіло ставало аж синє, мене занурювали у дерев’яний кадіб з крижаною водою, виливаючи мені простісінько в мордяку відро окропу, а при цьому ще треба було реготати і доводити, що ти крутий хлоп’яга, постьобавши себе березовим віником. Той біль усував похмілля, і воно непомітно покидало мій організм.

Для конозистих дівчат, які ні на що не звертають уваги, в мене був у запасі один трюк. Після операції на очах лікар приписав мені краплі гілокомоду для зволоження рогівки. Я йшов до вбиральні й закрапував їх, аж ті краплі починали бігти з очей. Мої вдавані сльози злагіднювали найтвердіших: декотрі навіть закохувалися в мене (в Росії хлопці ніколи не плачуть, хіба що у війську). Я відразу ж цитував їм Тургенєва: «О лагідні почуття, м’які звуки, доброта і затихання зворушеної душі, згасаюча втіха першого чару кохання — де ви, де ви тепер?» Такого їм ще ніхто не казав. Почувши француза, що тремтячим голосом промовляв уривок з «Першого кохання», вони відразу ж потрапляли в пастку. А певно, я в цім ділі фахівець. Московські хлопці надто не клопочуться цим. Вони — люди прості: пиячать мов свині й живуть сьогоднішнім днем, тому що вмирають від страху. Здоровецькі телепні в костюмах антрацитової барви можуть штанці обмочити, немов жалюгідні гейки, угледівши зграбних фей, до яких вони бояться підійти. А як зважуються урешті, то вже п’яні мов чопи, балакати їм ніколи, тож поводяться вони мов худоба, нахабно дихаючи на дівчат перегаром, і сіпають їх за руку, залишаючи синці. Декотрим воно до вподоби, що ж, звичка. Тож моя методика діяла безвідмовно. Я корчив із себе хирляка і плаксія, що цитує мертвих поетів, та при цьому пропонував шалені угоди зі світовим лідером косметичної індустрії. Неабиякий успіх воно мало, мушу зізнатися. До іншого життя мені вже не звикнути. Хтозна, як пересічні чоловіки живуть з тією самою жінкою декілька десятків років. Невже такі є на світі, панотче?

Фаховий романтизм не заважав мені ставитися до тих дівчат як до телиць; нічогісінько не почував я, проводячи їх до мого авта під звуки «Танцю юначок» з «Весни священної» Стравінського (сіпаючись по п’ять годин підряд у «Дягілєві», ті дівочки навіть не підозрювали, щоб клуб має назву на честь творця російського балету!). Я ставився до них як до юних кізоньок, яких треба було наловити для людського звіринцю вдома. Прошу вибачення, любий митрополите! Мені аж легше стало, коли я виявив, що тут дівчата покірливіші, ніж у Франції, й не збираються тут-таки каструвати мене. Чи, може, недарма англійською «раб» буде «slave»? Як по правді, я вже й забув, що є на світі жінки, котрі можуть пишатися, не принижуючи при цьому чоловіків. Я відкрив для себе чоловіче приділення, що існувало ще до того, як жінки утвердили своє. Може, за давньої пори всі панни опускали очі додолу, як оці російські ідилічні лялечки, що вдають таких самовідданих, аби лиш крутити тобою як циган сонцем. Не можна сказати, що я ненавиджу жінок, та мушу зазначити, що фемінізм знищив гумор, який давав змогу не гризтися чоловікам і жінкам. Хтось звелів дати дзвоник, і перерва скінчилася. Тепер ми рівні, й утіха скінчилася. Віднині ми суперники в одиночних перегонах.