Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Ной був здоровенний чоловік — завбільшки з горилу, чим їхня подібність і обмежувалася. Капітан флотилії — протягом Плавання він підвищив себе до адмірала — був негарною старою істотою, незграбною і байдужою до особистої гігієни. Він навіть не міг шерсті до ладу виростити будь-де, крім як навколо обличчя; решту тіла він прикривав шкурами інших видів. Якщо поставити його поруч із горилою, то одразу стане видно, котре створіння досконаліше: одне зграбне в рухах, надзвичайно сильне й від природи вдатне звільнятися від паразитів. На Ковчезі ми без кінця гадали, як же Бог обрав собі за протеже людину, коли навколо стільки більш очевидних кандидатів. Більшість інших видів були значно вірніші. От якби він підтримав горил, то сумніваюся, що вони вчинили б і половину тих переступів, що люди — може, тоді й Потоп би не знадобився!

Ну а як він смердів… Одна річ — мокре хутро тварин, які з гордістю його доглядають; але сира, з кристалами солі, занехаяна шкура, що звисає з шиї неакуратної істоти, якій вона не належить, — то зовсім інше. Навіть коли наставали тихіші часи, Ной, кажуть, не просихав (я переказую слова птахів, гідних довіри). Сирість і буря всюди ходили з ним, наче якийсь сороміцький спогад чи прикмета гіршої погоди.

У подорожі були й інші небезпеки, окрім можливості стати обідом. Узяти, приміром, наш вид. Щойно ми потрапили на борт і зачаїлися, ми, скажемо прямо, непомалу запишалися. Адже, як ви розумієте, це все відбувалося задовго до появи шприців зі спиртовим розчином карболки, до креозоту, солей нафтенових кислот, пентахлорофенолу, бензолу, парадихлорбензолу та ортодихлорбензолу. Ми, на щастя, не зустрічалися з жуками родини Cleridae , з кліщами роду Pediculoides , а також із осами-паразитами родини Braconidae . Але був у нас іще один ворог, і то з залізною витримкою — час. Що як він нас невідворотно змінить?

Для нас стало серйозним застереженням, коли ми зрозуміли, що діється з нашими свояками — точильниками xestobium rufo-villosum . Ця історія спричинила справжню паніку. То було вже ближче до кінця Плавання, у спокійніші часи, коли ми просто пересиджували день за днем, чекаючи Божої ласки. Посеред ночі, коли Ковчег затих і всюди запала тиша — така густа й рідкісна, що всі тварини завмерли й прислухалися, ще дужче її поглибивши, — на свій подив, ми почули цокотіння xestobium rufo-villosum . Чотири-п’ять далеких клацань, потім пауза — і відгук з іншого боку. Ми — стримані, обережні, не помічені, але насторожені anobium domesticum — вухам власним не повірили. Те, що яйце стає личинкою, личинка — лялечкою, лялечка — дорослою істотою — то неуникний закон нашого світу: на лялькування нема дорікання. Але що наші свояки, які саме стали дорослими, взяли та й обрали цей момент — от саме цей! — щоб демонструвати свою любовну жагу, було майже неймовірно. Ми тут посеред бурхливого моря, щодня під загрозою повного зникнення, а xestobium rufo-villosum , бачте, припекло паруватися! Напевне, то була просто невротична реакція перед страхом винищення чи щось таке. А проте…

Один з Ноєвих синів вийшов подивитися, що там за звуки, коли наші свояки, безнадійно демонструючи свої еротичні наміри, ритмічно вгризалися в стінки своїх нір. На щастя, нащадок «Адмірала» мав дуже приблизне уявлення про царство тварин, довірене його родині, тож сприйняв ритмічне клацання за рипіння корабельних дощок. Невдовзі здійнявся вітер — xestobium rufo-villosum могли цілком безпечно демонструвати свої поривання. Але після цієї пригоди ми всі стали поводитися значно обережніше. Anobium domesticum сімома голосами «за» при жодному «проти» ухвалили рішення не лялькуватися до Висадки.

Варто відзначити, що з Ноя і за погоди, і за негоди моряк був такий собі. Його обрали не за навігаційні вміння, а за побожність. У шторм користі з нього було мало, та й у спокійному морі не більше. Як я можу оцінювати? Знов-таки, переказую, що казали птахи — ті, які тижнями можуть триматися в повітрі, ті, які безпомилково знаходять шлях на інший кінець світу за допомогою навігаційних систем, таких самих докладних, як і винайдені вашим видом. І ці птахи казали, що Ной не знає, куди пливе, — тільки вихваляється й молиться. То діло нехитре, правда? Під час бурі йому треба було рятуватися, тікаючи з епіцентру шторму; за доброї погоди — дбати, щоб ми, дрейфуючи, не надто відхилялися від курсу і врешті не сіли на мілину в якій-небудь безживній Сахарі. Найкраще, що можна сказати про Ноя, — це те, що він пережив бурю (хоча уникати мілин і рифів йому не доводилося, що полегшувало завдання) і що коли вода нарешті відступила, ми не опинилися в самій середині якогось великого океану. Коли б таке сталося, ніхто не знає, як довго нас носило б морем.