Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Як же Бог міг обрати п’яницю? Отож-бо я й кажу — бо всі решта були, хай їм грець, дещо гіршими. Ной був найкращим із дуже поганих. А якщо говорити про пияцтво — то він саме під час Плавання перейшов межу. Старий Ной завжди полюбляв вихилити ріг-другий хмільного зілля й до початку Плавання — а хто ж не любить? Але на алкоголіка його перетворило саме Плавання. Він просто не міг витримати такої відповідальності. Він помилявся з навігацією, втратив чотири з восьми кораблів і з третину довірених йому видів; було б кому його судити — його б за таке віддали під трибунал. Та й, попри всю пиху, дідугана мучила совість за втрату половини флотилії. Провина, неготовність, постійне намагання виконувати непосильну роботу — це потужна комбінація, яка таким самим руйнівним чином впливає на більшість представників вашого виду. Можна, не сумніваюся, навіть обґрунтувати точку зору, що Ноя взагалі споїв Бог. Імовірно, тому ваші вчені так намагаються відділити одного Ноя від другого: висновки незручні виходять. Але історія про «другого» Ноя з пияцтвом, непристойною поведінкою, несправедливим покаранням сина, який виконав свій обов’язок, — ну, для тих, хто знав «першого» Ноя на Ковчезі, тут нічого дивного немає. На жаль, це сумний, але передбачуваний випадок алкогольної дегенерації особистості.

Як я вже казав, нас переповнювало щастя, коли ми залишали Ковчег. Серед іншого, вже соснового дерева ми наїлися на все життя. Додатковою причиною прикрості, що Ной таким химерним чином планував свій флот, була одноманітна дієта. Звичайно, Ной про це навіть не думав, адже й нас там бачити не бажав. А якщо озирнутися на це з висоти тисячоліть, рішення не пускати нас на борт здається навіть іще жорстокішим, аніж тоді. Нас, незаконних пасажирів, було семеро, а якби нам дали дозвіл, то допустили б лише двох — і нам би довелося змиритися з цим. Правда й те, що Ной не міг передбачити, скільки триватиме Плавання, але за п’ять з половиною років ми з’їли так мало, що, звичайно, від допущення пари з нас кораблі б не постраждали, а справа була б варта заходу. Та й узагалі, ми ж не винні, що ми — шашелі.

Франклін Г’юз спеціально зійшов на борт на годину раніше, щоб засвідчити свою дружню прихильність тим, хто протягом наступних двадцяти днів мав полегшувати йому роботу. І ось тепер він, прихилившись до поруччя, дивився на пасажирів, що сходили трапом: зрілі й літні пари; деякі з них були позначені чіткою печаттю національності, інші — більш благопристойні — до пори лукаво зберігали анонімність свого походження. Франклін, легко, але недвозначно обійнявши за плечі свою супутницю, захопився щорічною відгадайкою: звідки походять майбутні слухачі? Найпростіше було помітити американців: у Новому світі чоловіки ходили у відпочинковому одязі пастельних відтінків, жінки не переймалися колиханням жирових складок. Друге місце за вгадуваністю посідали британці: у Старому світі чоловіки носили твідові піджаки, під якими ховалися сорочки з коротким рукавом — бежеві або кольору вохри; їхні жінки з міцними колінами готові були вилізти на будь-яку гору, зачувши про античний храм на ній. Були канадські родини, на чиїх м’яких шапках виднів кленовий листок; спортивна шведська сім’я — чотири біляві голови; якісь французи з італійцями, яких Франклін розрізняв лише за тим, заговорять вони про багети чи про макарони; шість японців, які розривали шаблон відсутністю фотоапаратів у руках. За винятком кількох родин і окремих самотніх англійських естетів, по трапу люди підіймалися здебільшого чемними парами.

«Усякої тварі по парі», — зауважив Франклін. Він був високим, вгодованим чоловіком років сорока, мав світло-русяве волосся й червонястий відтінок обличчя, який злі язики пов’язували з пияцтвом, а добрі — з надміром перебування на сонці; це обличчя здавалося таким невловно знайомим, що якось не виникало питання, красиве воно чи ні. Його супутниця, чи асистентка, тобто ні — заперечила б вона — секретарка, була стрункою смаглявою дівчиною в купленому заради круїзу одязі. Франклін, демонструючи свій бойовий досвід, вбрався в сорочку кольору хакі в стилі сафарі й потерті джинси. Хоча це була не зовсім та форма одягу, якої пасажири очікували від славетного лектора, вона точно вказувала на причини його унікальності. Якби він був американським ученим, то, певне, нарядився б у костюм зі смугастої жатки; якби британським — то був би вбраний у напрасований лляний піджак кольору морозива. Але слава Франкліна (яку він був схильний дещо перебільшувати) походила з телебачення. Він починав як виразник чужих думок, молодим чоловіком у вельветовому костюмі, який привітно й м’яко пояснював явища культури. За певний час він розважив, що коли він може про таке говорити, то чому б про це ще й не писати. Спочатку це був просто «додатковий матеріал Франкліна Г’юза», потім участь у написанні сценарію, а тоді більше досягнення — «автор і ведучий Франклін Г’юз». У якій галузі знань він спеціалізувався, розібрати було складно, але він вільно пересувався у світі археології, історії й порівняльної культури. Він спеціалізувався на сучасних алюзіях, що мало врятувати й оживити такі мертві предмети, як перехід Ганнібала через Альпи, скарби вікінгів у Східній Англії чи палаци Ірода. «Слони Ганнібала були тогочасними танковими підрозділами», — виголошував він, захоплено вводячи слухача в незнайомий пейзаж; або: «Усіх піхотинців війська можна порівняти з тим, скільки людей перебуває на стадіоні “Вемблі” під час фіналу Кубка»; або: «Ірод був не просто тиран і збирач земель, він також був покровителем мистецтв — може, про нього варто думати як про Муссоліні з гарним естетичним смаком».