Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Я звернув увагу на неї давно, ще в Бостоні. Її обличчя мало щось чисте і свіже, якусь точність — його немовби дуже гарно зробили: від чорного волосся з рівним чубчиком через лоб до сильного підборіддя, — бувають підборіддя, які просто спадають із обличчя, не завершуючи його, а це було чітке, немов абзац.

Я бачив її в аудиторіях, у коридорах, на вулиці. Щоразу намагався спланувати зустріч, але не встигав навіть почати втілювати свій задум — і її або мене зносило до якогось іншого обов’язку.

Так тривало роками, доки вона стала дивним постійним образом у моїх фантазіях, послабленим від того, що ми часто бачилися, — ніби прекрасний сад, повз який проходиш щодня дорогою на роботу, зупиняєшся на мить і мрієш, що колись його господар вийде до тебе й запросить у гості.

Наші кар’єри розвивалися паралельно досить довго, доки ми зустрілись у Вашингтоні. Того дня ми волею випадку всілися на сусідні зелені плюшеві крісла у вестибюлі готелю, щоби, перш ніж пірнути у вир конференції, зібратися з думками над горнятком кави.

Шеллі мала блакитний кашеміровий светр і світлу помаду.

Я привітався. Вона кивнула, не підводячи очей. Потому вона розповідала мені, що намагалася не дивитися мені в очі, та я був занадто сонний, аби це помітити. Проте я інстинктивно відчув якийсь виклик і продовжив підкидати фрази в її бік.

— Нудна конференція.

— Правда? А по-моєму, сьогодні будуть чудові круглі столи, — заперечила вона.

— Які це? — спитав я.

Вона відвела очі. Коли вона подивилась у бік реєстрації, де жінка з двома доньками жваво розмовляла з адміністратором, я знову помилувався її профілем.

Коли вона поглянула на мене, я раптово збагнув, що вона не лише знає, хто я, але й має щось мені сказати.

Вона кілька секунд дивилася мені в очі.

Урешті, урвавши погляд, усміхнулась і відказала:

— Слухай. Просто дозволь мені дещо сказати тобі.

— Звичайно.

— Твої батьки вбивали моїх у старій країні.

— Що?

Я подивився на жінку, котра відходила від реєстрації, ведучи за собою дівчаток.

— Ти ж українець, правда?

Ось на цій сюрреалістичній ноті й розпочалося наше знайомство: майбутня дружина автоматично звинуватила мене в антисемітизмі. Виявилося, що вона всі ці роки мене уникала. Не пам’ятаю, що я сказав на своє виправдання, та ще до кінця конференції я взяв із неї обіцянку, що нашу розмову буде продовжено.

Потім, увечері в барі готелю, вона розповіла мені, звідки так із цим обізнана.

— У моєї матері двоюрідні загинули в Аушвіці, — пояснила.

Її палкість нагадала мені характер Круків.

— Ти була в Польщі?

— Я й не певна, що хочу. Я стільки років бажала, щоби мати асимілювалася (мій батько — італієць із Брукліна), — та потому подумала: а як жили німецькі євреї? Сім’я моєї матері мешкала в Німеччині, відколи родину вигнали з Іспанії. Усі стали німцями. Майже. А потім уже й не знали, хто вони. А яка різниця? Для німців вони ніколи не були німцями.

— Ти ортодоксальна? — спитав я.

— Ти, мабуть, не надто і знаєш, як це? Більшість ґоїв майже нічого не знає про євреїв, окрім того, що показують по телевізору. Та й ніхто в цьому не винен. Кожен поспішає своїм шляхом, і ніхто не зупиняється придивитися до мапи. Ми живемо в ґето. Зі скількома чорними ти знайомий?

— З одним. А що ти чула про мій народ?

— Погроми. Нацисти. Як завжди. А ти? — спитала Шеллі.

— Лихварі. Комуністи. З газет, із телевізора, — відказав я.

— Найважче. Завжди кажи про найважче, — мовила вона мені.

— Добре. А як так, що про Голокост чути на кожному кроці, а про наш голод — ні?

— То йди і розкажи світові!

— Громада вважає, що цю інформацію приховують, — сказав я.

Я ще ні з ким про це не розмовляв. Власне, я й не усвідомлював, як багато старих істин засвоїв сам просто з газет.

— Стільки років люди не вірили, що у світі є країна, звідки походять мої батьки. У газетах її називають «Росія». Це так, якби ти з Бостона приїхала до Європи, а там усі вважали би, що ти з Канади, бо там також розмовляють по-англійськи. Це людей лютить.

— Ти йдеш цим шляхом, і хто знає, куди він веде? — мовила вона.

— Ну, гаразд. Зупинімося. Ми американці, — примирливо погодився я.

— Точно. Це — цікаво. Я чула, що ви найгірші!

Я теж таке чув.

— І що кожен американець тримає рабів.

— Річ у тому, що багато євреїв вважають слов’ян антисемітами.

— А євреї в комуністичній партії? Їх було більше, ніж колаборантів.

— Це тобі таке твоя матінка розповідала? Дуже цікаво.