Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Що таке мати? Джерело життя, гніздечко любові, тепла піч, перша вчителька серця і свята покровителька почуттів? Можливо. Мати — це Єва, Сара, Церера, Марія, Земля-матінка — море, місяць і понад те. Значно більше. Медея. Менада. Канібал. Мати як убивця — пожирачка дітей.

Смерть, як колись зазначив один письменник, — це другий, темний бік дзеркала, який потрібний, аби ми щось у ньому розгледіли. Мені подобається уявляти Алекса в далекому сьомому класі перед новою мапою старого світу, і знову чую вчительський голос, голос людини, навченої поважати почуття інших, котра намагається вимовити його прізвище.

Коли я вийшов, снігопад уже припинився. Тротуарів іще не розчистили, й іти треба було обережно. Під ліхтарем навколо якихось коробок бігав і нюшив скунс — дзеркало чорно-білої ночі. Пролітали машини, ворушачи повільними щітками. Було холодно. На вікнах світилися різдвяні гірлянди. Через кілька кварталів починалися крамниці. Я пам'ятаю, як біг тією вулицею, втікаючи від Алекса, повз «Kolber Sladkus», перукарні, стрип-бари. Того всього вже немає. Я зупинився перед індійською відеокрамницею і задивився на старого працівника, котрий ставив коробки на полиці: про що він мріє цього зимового вечора?

Не думаю, що Ада відтоді мала бодай хвилину спокою — хоч і знаходила способи тікати від хвилин, платячи за відтермінування десятиліттями сорому. Сором Круків і їхня боротьба були моїми більшою мірою, ніж мені здавалось, — у мирному світі ми носили у своїх тілах пам’ять про війну.

Мені розповіла Шеллі: містики стверджують, що, коли Мойсей зустрів Бога на горі Синай, йому показали Тору, написану чорним вогнем по білому вогню. З гори він приніс переклад мерехтливих чорних літер, який ми сьогодні знаємо як Десять заповідей; але справжня Тора, істинний закон, який Бог відкрив Мойсеєві й тільки йому, власне, було написано білим під тими чорними літерами. Чорний вогонь — це те, що було сказано, білий вогонь — це те, що сказаним не є, що кожен має розгледіти для себе, ціле життя щосили намагаючись прочитати трохи далі, розпізнати майбутнє як єдиний відкритий шлях, яким можна наблизитися до минулого.

Можливо, Алексова смерть корениться в материнській любові Ади. Її тілесність і бурхливе життя у світі фантазій, яке психіатр міг б описати як функціональну шизофренію, нічим би тут не зарадили. Та що лікар може зрозуміти в тій історії, яка стоїть за історією сім'ї Круків? Зростаючи без батька, Алекс так і не навчився виходити за межі туману спадкових образів.

Ну, а Адріана — постать багато в чому героїчна. Вона бачила, як її місто майже стирали з лиця землі бомбами. Тільки герої ціле життя відмовляються забути чи зрадити рідний дім. Чи хто-небудь завдав собі клопоту вистежити тих, хто зруйнував її світ? Одначе не мені заходити в царину, де мої колеги знають більше за мене. Її дії мають психологічне пояснення і, певно, можуть мати пояснення й історичне.

Отже, Ада Крук, з дому — Січ, народжена в місті Воскресіння на ріці Пам'ять, знову повертається з родиною до Чорного моря. Небо хмарне, хвилі зі силою б'ють у берег. Цього разу Ада не знімає червоної хустки. Вона озирається на білий будинок, що нависає над піщаною косою: з високим дахом, в оточенні розлогих дубів. Чи, може, високих тополь? У примарному світлі сонця, вибіленого та сліпучого, вона бачить батьків, котрі схиляються над трояндами, що плетуться обвітреним парканом. Вітер зриває з батькової голови капелюха. Батько біжить навздогін, мати — теж, але вітер котить і котить капелюха далі, доки вони зникають за рогом будинку.

Пан Мічо, пасічників кіт, стрибає на Адин білий сандалик, але не встигає вона спіймати пустуна, як той біжить геть, до пасма сухих водоростей, що ворушиться в повітрі, ніби летючий змій. Її брати і сестри біжать одне за одним піщаною косою.

Ада в дитячому тілі, та вона не дитина. Вона дивиться на світ прадавніми очима, як сивіла, котра читає на обличчях важку мапу доль, до останньої розірваної судини, зсунутого диска, ослабленої артерії. Пляж — то чарівний театр, піщана сцена. Ада намагається помітити кожний подув вітру, записати його, усвідомлюючи, що ця мить уже тримає в кулаку наступну — то стискаючи, то розтискаючи пальці: навколо неї мільйони рук стуляються й розтуляються, неначе роти, і скидають шматочки майбутнього на пісок.

Оголена руда жінка плаває в морі на батьковому матраці. Ада похмурніє. Хоче крикнути: «Шльондра!» Ні — навіщо? Навіщо додавати свого гніву до похмурих хмар угорі? Вона не помітила їх сімдесят років тому. Її батько мав коханку, то й що? Може, він не знав іншого способу попросити того, чого потребував. Це знання, певна річ, завдавало болю матері, та історія перемогла хатній затишок, і безліч приватних життів так і не знайшли природного кінця. Тож Ада носила в серці батькові зради — і не лише батькові. Були солдати, котрі ґвалтували, вбивали, були ті, хто віддавав їм накази. І, здається, їх обминула кара — тих, хто катував її десятиліттями. Брехун-циган — син Чингісхана. А яка їм винагорода? Лише поета Антона помилував її напівсвідомий суд. Антона, який водив її на «Богему», подарував їй власну печальну історію, над якою здуру важко працював, так що й не чув, як світ сміється з його бід. Вона згадувала, як спала поряд із тітчиними собаками і стояла, позуючи для портрета.