Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Адріана підвелась і пішла до комода в кутку, де вправно висунула шухляду й витягла з конверта складений учетверо аркуш. Подала його мені, сказавши, що це прислав Антон, — цей вірш переклав хтось на прізвище Руденко.

— Колись Віктор читав його мені, — знизала плечима Ада. — То тепер ти почитай, — і сіла.

Вірш називався не надто багатообіцяльно — «Весна»:

— Дуже мило. І що ж мені з ним робити?

— З віршем? Це він щось із тобою зробить… У юності, — додала Адріана, і її довгі пальці утворили щось ніби ґрати перед серцем, — я очікувала, що виросту європейкою. Ти не знаєш, як це. Ім’я Стефан Цвейґ нічого тобі не говорить?

— Ні.

— Погано. Бо я і знаю його творчість, і можу заспівати «It’s a Long Way to Tipperary» [24] «Шлях далекий до Тіпперері» — пісня, яку любили американські солдати в часи Першої світової війни. . Ти майже нічого не знаєш про свою культуру, про свій народ. Їж більше. Ти хочеш стати американцем. Але що значить — американець? Усі звідкись прибули. І століття опісля вони все ще люди звідкись. Багато хто пам’ятає. Ірландці пам’ятають. Англійці. Африканці пам’ятають. Корейці. Євреї. І тобі теж пасує. Якась частина тебе для мене завжди буде чужою. І я ніколи не зрозумію твоєї Америки.

Вона постукала пальцями по бильцю стільця.

— Що це означає?

— Є імена. Традиції. Франц Верфель. Нам слід повернутися до нашої старої країни й відібрати те, що вони в нас украли.

— Не в мене.

— Звісно. Ти свій світ успадкував од нас, — буркнула вона.

— Дещо я зробив сам.

— А що таке «я»? — зітхнула вона.

Певно, так вона розмовляла і з Алексом.

Давнє гнітюче почуття огорнуло нас — особлива слов’янська суміш безнадії, ваги минулого, яке спускається кудись углиб невидимими мережами, падає з неба м’якими, липкими сітями, які зв’язують, душать, залишають із певністю неспроможності діяти. Мати колись казала мені про те, як зустріла Аду біля церкви: «Я розсердилася на неї. Вона стояла там і розмовляла з тією своєю Ніною. Я їй кажу: „Годі привидів. Облиш її, Ніно. Іди додому! Годі“. Ада вариться у власних переживаннях і не бачить світу за ними. Це мене лютить. Коли ми жили в тому районі, вона нічого не дізналася про життя людей навколо, крім місіс Флорентини, якої не могла уникнути. І ці чоловіки… Вона занурилась у себе і змарнувала свій шанс. Вона мала шанс. Бог дає його всім. Вона могла б забрати своє життя назад. По сусідству чоловік помирав од хвороби Ґоше, він був би радий, якби хтось його навідував. За рогом жила дівчина з лейкемією, а її мати потрапила в аварію і лишилася паралізованою. Вона могла б допомогти сліпому Романові чи Теті Ернандес. Стільки людей потребували допомоги, а вона чула тільки Ніну!» — «Ну, Славо, — втихомирював її батько. — Їй було важче, ніж нам!»

Вона закашлялась у пожовклий носовичок.

— Годі. А що з Алексом?

— Хвилинку, — хрипко сказала вона. — Повір мені, поспішати нікуди. І ти сам це розумієш. Оця вся гонитва за грошима, коханням, дітьми, думки про обов'язок — і що? Допомогло? Моїм дітям від того поліпшало? Ні, слухай: не поспішай. І зараз. І взагалі.

— Я хочу поговорити, — продовжила вона. — Розкажи про себе. Про дружину. Вона єврейка, так?

Я дивився на цю невиліковно химерну жінку.

— Мені Алекс розказував. Ніколи її не бачив, але каже, що ви щасливі разом.

— Так і є.

— Це добре. Тільки, знаєш, дивна пара — єврейка й українець…

— І моя дружина так каже.

— Дивно, правда? Вона має рацію. Знає твою історію?

Здається, Ада стримала сміх.

— Якщо ти маєш на увазі те, що розповідала мені ти, то так.

— Це — добре. Таємницям у шлюбі не місце.

Я зустрів Шеллі в медуніверситеті, проте вперше по-справжньому ми поговорили тільки через кілька років у Вашингтоні, в «Holiday Inn» біля станції метро «Дюпон-Сьоркль» під час конференції з організації медичного забезпечення.