Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Ліжко стояло збоку від дверей, тож у дзеркалі я побачив його: він лежав на покривалах повністю вдягнений. Той самий лис, за яким гналися собаки. Спітніле пом’яте обличчя. Потерті джинси та біла сорочка з плямами кольору гнилої полуниці. Я згадав, як торкнувся крові на його руці, коли Алекса покусали змії, й підійшов швидко, схилився і поклав руку йому на чоло. Тепле. А мені здалося, що він мертвий.

Я подивився на Аду: вона стояла у дверях, чекаючи на вказівки. Атмосфера в кімнаті була наелектризована: мертве повітря бриніло — наче від крику невидимого птаха.

— Що?

Я схилився і розірвав на ньому сорочку. Біла, ніби збиране молоко, шкіра. На животі приблизно на п’ятнадцять сантиметрів нижче від сосків зяяла рвана рана, схожа на губи, — немовби його хтось укусив чи, ймовірніше, потягнув ножем-пилкою.

— Адо!

Моє серце вискакувало, я стискав Алексове зап’ястя, прикладав долоню до його грудей.

Він помер. Зовсім нещодавно. Незріле обличчя напухло. Волосся — брудне. Очі — заплющені. На зеленому покривалі — червонясті плями.

Хлопець, на котрого на відпочинку напали змії. Круко, готовий стати до бою зі світом у парку Вариненко, який біжить вулицями Рузвельта, наражається на бійку в «Плузі».

— Адо!

Вона так і стояла, завмерши біля дверей, обличчям до вікна навпроти, біля дзеркала. Її сережки задзвеніли.

— Учора вночі. Навіть під ранок. Розбудив нас, подзвонив, — розказувала вона. — П’яний, бурмотів щось нерозбірливе. Бійка. Якісь дурниці. Ти ж уявляєш, як воно було. Лікарні. Реабілітаційні будинки… Боже. Боже мій, — вона говорила повільно, тихо, якось по-філософськи. — Що я могла вдіяти? Він був у Бостоні. Телефонував двічі на місяць. Потому пані Купчак казала, що бачила його в Рузвельті. Я спитала отця Мирона, та він не знав. Що я могла вдіяти? Послати Віктора? Чекала. Він прийшов. Бог знає, звідки, де він ночував. З ким. І ось прийшов. Не міг до ладу слова мовити. Щось белькотів. Віктор допоміг йому піднятися сюди. Не бачила. Кров під одягом. Не помітила…

Вона показала на підлогу в ногах ліжка. Я і далі лишався на тому самому місці біля Алекса, слухаючи та вбираючи запахи поту, диму і калу.

— Він плакав. Я гладила його по волоссю. Довгому, спітнілому, брудному. Хвороба зникомості. Чому мені ніхто не сказав?! Я не знала, що діяти. Не було страшно. Я міцно взяла його за руку — а він підніс її до рота і почав смоктати мої пальці.

— Треба було зателефонувати до поліції. До лікарні.

— Не могла. Мій син прийшов додому помирати. Чому я мала віддавати його чужим? Він зневажав мене. Так я вирішила. Знала. Нескладно здогадатися. Я сказала, щоби Віктор знайшов валіум, який прописав Гліб і якого я ніколи не п’ю. Він — отам. Я розмішала всі таблетки у воді…

Я підвівся і почав ходити туди-сюди по фіолетовому килиму.

Вона відступила до ліжка.

— Коли я прийшов, він був іще живий, — сказав я.

Я дивився на неї, на її чорну сукню, на светр із перламутровими ґудзиками: губи — бліді, обличчя — сухе та схоже на розтріскану серпневу землю. Проте все ще сповнене гідності й прекрасне.

— Тому я тебе й не впустила. Хто ж дає живому довідку про смерть? Я не думала, що це триватиме так довго. Що буде чути, як він дихає. Я досі чую…

Я дивився крізь морозне вікно на знайомі фасади і розумів, що сніг ущухає.

Трохи помовчавши, вона додала:

— Не будь сентиментальним, Ніколасе. Ти знаєш людей.

Голос без виразу.

Через тривалий час я розплющив очі.

Ада сиділа біля Алекса, поклавши руку йому на чоло. Незрячі очі розплющено, на губах вираз покори. Продовження Різдва…

Причовгав Віктор.

— Вона міцна, як той Трумен, — сказав він. — Вип’ємо?

То ось чому Ада мене викликала. Вона знала, що я так зроблю. Як я можу цього не зробити? Я зателефонував до лікарні Святої Марії. До поліції. Переконав лейтенанта Майка Кронського (того самого крутого поліцейського, котрий урятував нас із Алексом від банди хуліганів у парку; тепер, обвислий і майже на пенсії, зі сигарою в зубах, він пам’ятав Пола, а не Алекса), що я гостював у районі, коли Алекс ледь живий прийшов до Ади. Я сказав, що швидко його оглянув, що він помер у мене на очах, і все настільки в порядку, наскільки може бути в такій ситуації. Алекс іще до того, як прийшов, напився таблеток — і невдовзі помер.

Звичайно, мав бути розтин — адже йшлося про вбивство. Та ніхто не збирався розслідувати цієї справи: Круки — люди незрозумілі, з незрозумілої країни, і життя їхнє так само темне та загадкове. Від цього було не дуже добре — та, направду, мало б бути гірше. Я не хотів бачити, як Аду буде ще й покарано. Алекс сплив кров’ю — валіум тільки зняв біль.